— Дуже дякую,— сказав я гостро,— але я не вживаю салати з водяного хрону.
— Не вживаєте,— повторив містер Памблечук, зітхаючи й киваючи раз за разом головою, так наче він цього й сподівався, так наче утриманням від салати з водяного хрону й пояснюються всі мої життєві невдачі.— Де ж бо. Прості земні плоди. Атож. Не треба салати, Вільяме.
Я сидів і снідав, а містер Памблечук з по-риб'ячому вибалушеними очима невідступно стримів наді мною, своїм звичаєм сопучи в ніс.
— Сама шкіра та кості! — розважав він уголос.— А від'їжджаючи з цих місць (можна сказати — з мого благословення), коли я, мов та бджілка, пригощав його своїми скромними припасами, він був округленький, як пончик.
При цих його словах я згадав, як підлабузницьки він тоді, в годину мого процвітання, простягав до мене руку, приказуючи: "Чи дозволите?", і як демонстративно зверхньо тицьнув мені зараз ту саму пухку п'ятерицю.
— Х-ха! — мовив він далі, підсовуючи до мене хліб з маслом.— І прямуєте ви, очевидно, до Джозефа?
— Ради бога! — відказав я, несамохіть зірвавшись.— Та яке вам діло, куди я прямую? Дайте спокій чайникові!
Це було найгірше, що я міг зробити, бо Памблечук мовби й чекав цього.
— Атож, юначе,— відпустивши ручку чайника й відступивши крок-два назад, сказав він досить голосно, щоб його почули господар та офіціант у дверях.— Я дам спокій чайникові. Ви маєте рацію, юначе. Цього разу ви маєте рацію. Я забувся, дозволивши собі подбати про ваш сніданок, бо щиро вважав, що вашому організмові, ослаблому від надмірностей, додасть нових сил здоровий харч ваших предків. А проте,— докинув Памблечук, звертаючись до господаря й офіціанта і вказуючи на мене рукою,— це він, той самий, з яким я ділив забави його щасливого дитинства! І не кажіть мені, що цього не може бути: запевняю вас — це він!
Ті двоє пробурмотіли щось у відповідь. А особливо переконливими його аргументи видались офіціантові.
— Це він,— сказав Памблечук,— кого я возив на своєму візку. Це він, кого у мене на очах виховувано власною рукою. Це він, що його сестрі я доводився дядьком по чоловікові, а ім'я їй дали Джорджіана-Марія в честь її матері,— нехай-но лише спробує він це заперечити!
Офіціант явно був певний, що я й не пробуватиму заперечити і тим самим засвідчу, що справи мої швах.
— Ви, юначе,— сказав Памблечук і за давньою звичкою покрутив головою, мов штопором,— прямуєте до Джозефа. Вас цікавить, яке мені діло до того, куди ви прямуєте? А я вам скажу, добродію, що ви прямуєте до Джозефа.
Офіціант кахикнув, так ніби чемно припрошував мене погодитися з цим.
— А тепер,— мовив Памблечук з незмірно пишнодум-ним виглядом, як і личить речникові неспростовних істин, проголошуваних в ім'я чесноти,— я навчу вас, що сказати Джозефові. Ось тут присутній господар "Кабана", чоловік знаний і шанований у нашому місті, і присутній також Вільям, на прізвище, коли не помиляюся, Поткінс.
— Так і є, сер,— підтвердив Вільям.
— Ось при них,— вів далі Памблечук,— я й навчу вас, юначе, що сказати Джозефові. Отак ви скажете: "Сьогодні, Джозефе, я бачив мого найпершого доброчинця, якому я завдячую своє щастя. Імен я не називатиму, Джозефе, але в місті саме так про нього й кажуть, і от його я й бачив".
— Присягаюся, я його тут не бачу! — сказав я.
— Ви й це скажете,— не розгубився Памблечук.— Скажете, що ви це сказали, і навіть Джозеф, я певен, здивується вашим словам.
— Оце вже дзуськи,— сказав я.— І не подумає дивуватись.
— Ви скажете,— провадив своє Памблечук,— "Джозефе, я бачив цього чоловіка, і він не гнівається ні на тебе, ні на мене. Він бачить тебе, як облупленого, Джозефе, і йому добре відома твоя тупоголовість і неуцтво. І мене він бачить, як облупленого, Джозефе, і моя невдячність йому добре відома. Так, Джозефе",— скажете ви,— при цьому Памблечук безнадійно похитав головою і махнув рукою,— "йому відомо, що елементарне почуття вдячності зовсім не властиве мені. Йому, Джозефе, відомо це, як нікому. Тобі, Джозефе, це невідомо. Звідки б воно тобі було відомо, а от йому відомо".
Навіть мене, що з дитинства знав, який він дурний пащекун, вразило, як у нього вистачило нахабства так зі мною розмовляти!
— Ви скажете: "Джозефе, він просив мене дещицю переказати тобі, і я це виконую. Воно полягає в тому, що у моєму падінні він бачить перст божий. Уже хто-хто, а він, Джозефе, знає цей перст і бачить його виразно. Цей перст накреслив: "Відплата за невдячність до першого свого доброчинця, який заклав підвалини його щастя". Але чоловік цей сказав, що не шкодує за тим, ща зробив, Джозефе. Анітрохи не шкодує. Його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя, і він зробив би це знову, якби трапилась нагода".
— Жаль тільки,— зневажливо кинув я, скінчивши свій перерваний сніданок,— що цей чоловік не сказав, що саме він зробив і збирається зробити знову.
— Господаре "Кабана"! — Памблечук вдався тепер безпосередньо до публіки.— І Вільяме! Я буду тільки радий, коли ви, як на те ваша воля, перекажете всім городянам нашого міста, що його спонукали до цього властиві йому добрість, зичливість і милосердя і що він зробив би це знову, якби трапилась нагода.
Прорікши згадані слова, цей самозванець велично потис їм обом руки й вийшов, залишивши мене не гак захопленим його вчинком, як радше заінтригованим, у чому ж він, власне, полягав. Незабаром і я вийшов із "Синього Кабана" і на Головній вулиці знов побачив його — він стояв на порозі свого закладу й розпатякував (безперечно, про те саме) перед гуртом добірних слухачів, що сподобили мене вельми неприязними поглядами, коли я проходив з другого боку вулиці.
Але тим приємніше було мені звернути думки свої до Бідді та Джо, чия незмірна скромність на тлі цього небаченого вихваляння засяяла ще яскравіше (якщо тільки це було можливе). Я йшов до них повільне, бо в ногах ще мало мав сили, але що ближче підходив, то легше ставало на душі, бо ж усе далі полишалися пиха та лицемірство.
Червень стояв у всій своїй красі. Небо — суцільна блакить, жайворонки виспівували високо над зеленими нивами, і весь краєвид здавався таким прегарним і супокійним, як ще ніколи. Уява малювала мені різні принадні картини того життя, яким я тут заживу, та наскільки вирівняється мій характер під впливом людини, що в її простій вірі та ясному незбаламученому розумі я не раз мав змогу пересвідчитись. Картини ці пробудили в моїй душі ніжні емоції, повернення злагіднило мені серце; так багато переживши, я почував себе, мов той мандрівець, що босоніж вертає додому з далеких довголітніх доріг.