День-два я лежав то на канапі, то на підлозі — де мене знемагала втома — з важкою головою й тупим болем у ногах та руках, без думки й без снаги. Потім настала ніч, бозна-як довга й сповнена тривог та страхів, а коли вранці я спробував підвестись на ліжку і все обдумати, то не зміг ні того, ні того. Чи й справді я серед ночі спускався до Гарден-Корту в пошуках човна, якого начебто залишив на подвір'ї, чи й справді я кілька разів приходив до пам'яті на сходах і жахався, що мене сюди вигнало; чи й справді я запалював лампу, впевнений, що це ж він піднімається сходами, тоді як світло там давно погасло; чи й справді мене збивали з пантелику чиїсь безглузді балачки, сміхи та стогони, що, як я неясно підозрював, від мене самого й походили; чи й справді в темному кутку кімнати стояла закрита залізна пічка й чийсь голос гукав знов і знов, що міс Гевішем уже догоряє там,— ось в усьому цьому я й силкувався добрати ладу, лежачи того ранку у себе на ліжку. Але важкі випари печі, де випалювалось вапно, не давали цим образам прояснитись і раз у раз заступали їх від мене, аж поки нарешті крізь ці випари я розрізнив двох чоловік, що уважно дивились на мене.
— Чого ви хочете? — спитав я перелякано.— Я вас не знаю.
— Та що там, сер,— відповів один з них, нахиляючись і торкаючи мене за плече,— сподіваюся, ви це незабаром залагодите, але поки що вас заарештовано.
— А на яку суму борг?
— Сто двадцять три фунти, п'ятнадцять шилінгів і шість пенсів. Рахунок від ювеліра, здається.
— І що ж тепер робити?
— Вам краще перебратись до мене,— відказав той самий чоловік.— У мене дім цілком пристойний.
Я спробував підвестись і одягтися. Коли я знову звернув на них увагу, вони стояли трохи віддалік від ліжка й дивились на мене. Я все так само лежав плазом.
— Ви бачите, в якому я стані,— сказав я.— Я пішов би за вами, якби зміг, але таки справді несила. А якщо ви самі спробуєте вивезти мене, я ще помру дорогою.
Можливо, вони щось відповіли, чи заперечили, чи пробували вмовити мене, що я краще себе почуваю, ніж мені здається. Але що моя пам'ять більш нічого не зберегла про них, я так і не знаю, що вони зі мною зробили,— в усякому разі, вивезти мене нікуди не вивезли.
Що я мав лихоманку й до мене боялись підходити, що я мучився страшенно й часто непритомнів, що часові кінця-краю не було, що я плутав усякі найнеймовірніші подоби зі своєю власною — був цеглиною в стіні будинку й воднораз благав спустити мене з запаморочливої висоти, куди мене вправили муляри, був сталевим балансиром величезної машини, який ляскотливо погойдувався над прірвою й воднораз сам же молив, щоб машину зупинили й витягли мене з неї,— що я пройшов через усі ці стадії хвороби, я знаю зі своїх спогадів, а почасти знав і тоді. Що іноді я відбивався від реальних людей, вважаючи їх за вбивць, а потім раптово усвідомлював, що вони ж хочуть мені добра, і, знемігшись, падав їм на руки й дозволяв себе вкласти — це я теж знав тоді. Але найпевніше я знав, що всім цим людям, які в найтяжчі дні моєї хвороби являлися мені у найхимерніших різновидах людських облич і виростали до велетенських розмірів,— повторюю, найпевніше я знав, що всім їм властиво було невідомо чому рано чи пізно ставати схожими на Джо.
Коли криза хвороби була вже позаду, я почав завважувати, що тоді як інші пов'язані з нею химери потроху зникають, ця залишається незмінною. Хто тільки підходив до мене, кожен набирав рис Джо. Розплющував я очі вночі — і у великому кріслі біля ліжка бачив Джо. Розплющував очі вдень — і бачив, як на дивані біля відчиненого й завішеного вікна, посмоктуючи люльку, сидить знову ж таки Джо. Я просив чогось прохолодного випити, і дбайлива рука, що простягала мені питво, була рукою Джо. Затамувавши спрагу, я відхилявся на подушку, і обличчя, що дивилось на мене з надією й любов'ю, було обличчям Джо.
Нарешті одного дня я набрався духу й спитав:
— Чи це Джо?
І такий дорогий, знайомий голос відповів:
— Він і є, друзяко.
— О, Джо, ти розбиваєш мені серце! Насварись на мене, Джо. Побий мене, Джо. Назви невдячним. Тільки не будь такий до мене добрий!
Бо Джо, зрадівши, що я впізнав його, поклав голову на мою подушку й обняв мене за шию.
— Ми ж з тобою, голубе,— сказав Джо,— завше були друзями, Піпе. А коли ти піддужаєш і ми поїдемо вдвох прогулятись — ото буде чудовно!
Після чого Джо відступив до вікна і став спиною до мене, потираючи очі. А я, бувши вкрай знесиленим, не міг схопитись і підбігти до нього,— я тільки лежав і шепотів, пройнятий покутою: "Господи, благослови його! Благослови цю добру християнську душу!"
Коли Джо знову сів біля мене, очі у нього розчервонілися, але я тримав його за руку, і ми обоє були щасливі.
— А скільки часу, любий Джо?
— Себто тебе цікавіть, Піпе, скільки часу ти слабуєш, друзяко?
— Атож, Джо.
— Уже кінець травня, Піпе. Завтра перше червня.
— І ти весь час тут, любий Джо?
— Та десь так і є, друзяко. Бо, як я сказав Бідді, коли прийшов лист про твою хворобу, а листоноша — він же парубком був, оце тільки недавно одружився, хоч і така мізерна платня у нього, дарма що багато хідні, всі підметки зітреш, але він за багатством не вганяв, не мав таких гріхів, лиш страх побратися хотів…
— Так любо тебе слухати, Джо! Але я перебив твою мову,— що ж там ти сказав Бідді?
— Та от і сказав, що як ти тепер серед чужих, і що як ми завше були друзями, то відвідати тебе такої пори якраз, може, і не буде недоречно. А Бідді, вона й каже: "Не гай часу і їдь до нього". Атож,— розважливо притакнув сам собі Джо,— отак вона просто й сказала: "Не гай часу,— мовляв,— і їдь до нього". Коротше кажучи, я недалеко відбіжу від правди,— трохи поміркувавши, докинув Джо,— коли саме так і передам її слова: "Не гай часу ні хвилини".
На цьому Джо урвав свою промову і сповістив, що балакати зі мною слід якнайменше, що підгодовувати мене треба потроху, але в певний час, хочу я того, чи ні, і що я повинен в усьому його слухатись. Отож я поцілував йому руку й стих, а він заходився укладати листа Бідді, в якому мав передати й моє вітання їй.
Бідді, виявляється, навчила його писати! Коли я лежав у ліжку й дивився, як гордовито він засів за писання, у мене через мою неміч аж сльози виступили на очах. Коли я хворів, з мого ліжка зняли запону й перенесли його разом зі мною у вітальню, де було просторіше й більше повітря, а килим звідси забрали і стежили, щоб і вдень, і вночі тут було чисто й затишно. І ось за моїм письмовим столом, відсунутим у куток і заставленим пляшечками, і сів Джо за свою поважну роботу, спершу вибравши з невеличкої таці перо, мов тяжкий інструмент зі скриньки, й закасавши рукави, так наче збирався орудувати ломом чи молотом. Але перед початком Джо ще треба було міцно впертися в стіл лівим ліктем і відставити праву ногу далеко назад, а коли він почав, то кожну риску вниз вів так довго, ніби вона була в шість футів завдовжки, коли ж лінія йшла вгору, його перо аж збризкувало. Чомусь йому уявилося, що чорнильниця стоїть не там, де насправді, і він раз по раз стромляв перо у порожнечу й неначебто цілком був задоволений досягнутим. Вряди-годи його стримувала яка-небудь правописна крутиголовка, але назагал просувався він зовсім непогано, і, підписавши листа й за допомогою обох вказівних пальців перенісши останню ляпку з паперу собі на маківку, підвівся і ще якусь часину з неабияким задоволенням походжав побіля столу, оглядаючи свій витвір з різних боків.