З часом мене опосіло прикре відчуття, що Естелла вже одружилася. Боячись дістати підтвердження цьому здогадові, хоч і майже певний у цьому, я уникав газет і попрохав Герберта (якому я виклав подробиці своєї останньої розмови з Естеллою) ніколи мені про неї не згадувати. Бозна-навіщо беріг я цей останній клаптик від шат надії, розшарпаних усіма вітрами. Але ж от хоча б і вас узяти, читачу,— навіщо допустились ви такої самої непослідовності у своєму житті минулого року, минулого місяця, минулого тижня?
Дуже невесело мені тоді жилося, і з-посеред усіх моїх тривог була одна, що ні на хвильку не давала мені спокою — вона підносилась над рештою, як ото висока гора над гірським кряжем. Щоправда, ніяких нових підстав для побоювання не було. Хоч би скільки разів я схоплювався ночами з постелі, вражений моторошною думкою, що Провіса вже викрили; хоч би з яким жахом прислухався до Гербертової ходи ввечері, чи не квапиться він з лихою звісткою, хоч би яких страхів не наганяв я собі,— життя своїм звичаєм ішло далі. Приречений на бездіяльність і повсякчасну стривоженість та неспокій, я одно тільки катався на човні й безнастанно чекав, чекав і чекав.
Бувало так, що, спустившись річкою, я не міг пробитись назад через водоверті коло арок та хвильорізів старого Лондонського мосту; тоді я полишав човна на пристані, там, де митниця, домовляючись, щоб пізніш його підігнали до сходів Темплу. Це навіть на краще виходило: я зі своїм човном ставав звичнішим явищем для річкових завсідників. З цією незначною обставиною пов'язано дві зустрічі, про які я зараз маю намір розповісти.
Одного дня наприкінці лютого я прибився до берега біля митниці, коли вже сутеніло. Спустився я разом з відпливом аж до Грінвіча, а повернувся з припливом. День був ясний і погожий, але надвечір з'явився туман і доводилося поміж суден та човнів пробиратися вельми обережно. І пливучи вниз, і на зворотній дорозі я бачив знак у Провісовім вікні: "Все гаразд".
Вечір був сльотавий, я промерз і вирішив зразу ж підкріпитись обідом. А оскільки в Темплі на мене чекали години понурої самотності, я подумав, чи не сходити після обіду до театру. Той театр, де містер Вопсл досяг був свого сумнівного успіху, стояв неподалік від річки (тепер він ніде не стоїть), і ось туди я й вирішив піти. Я знав, що містерові Вопслу не пощастило з відродженням британського театру — швидше навпаки, разом з театром він і сам підупадав. На одній афіші мені якось впала в око лиховісна згадка про містера Вопсла в ролі вірного арапа при якійсь шляхетній панночці з мавпочкою. А Герберт раз бачив його, вирядженого за кровожерного східного царка, що смішив публіку розмальованою на червоне парсуною та чудернацьким ковпаком з балабончиками на голові.
Пообідав я в одному з тих закладів, що їх ми з Гербертом називали "географічними закусочними", де на кожній скатертині сліди від кухлів з портером викреслили карту світу, а на кожному ножі підливою повимальовувало морські течії — іще й досі в усіх володіннях лондонського лорд-мера ледве чи знайдеться бодай одна негеографічна закусочна! — і де я збував час, дрімаючи над хлібними крихтами, мружачись на газові ріжки й засмагаючи у гарячих повівах від обідів. Але потім я таки розворушився й подавсь до театру.
Там я побачив доброчестивого боцмана на службі його величності — героя хоч куди, от тільки штани у нього в одних місцях були занадто тісні, а в інших занадто вільні,— який насував усякій людській дрібноті капелюхи на очі, дарма що сам був великодушний та мужній, і підбивав усіх навколишніх не сплачувати податків, дарма що сам був запеклим патріотом. У кишені він мав торбу з грішми, схожу на завинутий у скатертину пудинг, і на ці гроші одружився з дівулею, вбраною у завіски з ліжка, чим дуже розважив присутніх; з цієї нагоди все населення Портсмута (в кількості дев'яти чоловік за останньою ревізією) висипало на берег і, потираючи власні руки й тиснучи чужі, заспівало: "Наливай, наливай!" Проте один темновидий плюгавець, який відмовився й наливати і взагалі нікого не слухав і серце якого (про що відверто сказав боцман) було таке саме чорне, як його мармиза, закликав двох інших плюгавців заморочити всім на світі голови; це було здійснено так блискуче (плюгавське поріддя мало великий вплив на громадське життя), що минуло піввечора, поки спромоглися знов усе направити, та й то лише завдяки тому, що один чесний дрібний бакалійник з червоним носом, у білому капелюсі й чорних гетрах заховався в годиннику, маючи при собі рашпер, підслухав чиюсь розмову, тоді виліз і попристукував ззаду рашпером усіх, кого не переконала здобута ним інформація. Після цього без жодного попередження з'явився на сцені з орденом Підв'язки на грудях містер Вопсл — у ролі всемогутнього можновладця безпосередньо з адміралтейства — і заявив, що всіх плюгавців негайно відправлять до в'язниці, а боцманові він привіз британського прапора як скромну винагороду за його заслуги перед короною. Боцман через цю відзнаку вперше на віку пустив сльозу, яку поштиво витер прапором, а далі, повеселішавши, назвав містера Вопсла "ваша честь" і попросив дозволу потиснути йому руку. Містер Вопсл простяг долоню з належною гідністю і зараз же опинився затиснутим у курному кутку, оскільки решта дійових осіб заходилась танцювати матроський танець. Ось із цього кутка, оглядаючи невдоволеним оком публіку, він і помітив мене.
Другим номером ішла нова комічна різдвяна пантоміма, у вступній сцені якої я, собі на прикрість, розпізнав містера Вопсла з обличчям, що аж світилося від фосфору: вдягнений у червоне вовняне трико, з кучмою червоних торочок замість волосся, він в, якійсь подобі печери кував громи й страшенно злякався, коли з'явився додому його хазяїн-велетень (до речі, дуже охриплий). Невдовзі, однак, він задемонстрував себе достойнішим чином. Геній Юного Кохання, опинившись у скруті — через жорстокість і нетямущість фермера, котрий, щоб досадити доччиному обранцеві, заліз у лантух з-під борошна і в такому вигляді з другого поверху звалився йому на голову,— вдався по допомогу до мудрого Чарівника, і коли цей Чарівник вигулькнув досить нетвердою ходою з підземелля явно після втомної дороги, виявилося, що це не хто, як містер Вопсл у високому капелюсі і з грубенькою книжкою чорної магії під пахвою. Оскільки діяльність цього Чарівника на землі обмежувалась в основному тим, що до нього зверталися, про нього співали, його штовхали, танцювали навкруг і засліплювали його різнокольоровими хлопавками, вільного часу він мав достатньо. І я з немалим подивом побачив, що весь цей вільний час він украй вражено втуплює очі у мій бік.