Поки ми надбігли на шум вовтузні, сержант був уже там, і двоє солдатів майже здоганяли його. Вони піднесли рушниці й націлились, коли настигла решта погоні.
— Тут обидва! — захекано вигукнув сержант, стрибаючи на дно рову.— Здавайтеся, ви!
На всі боки прискали вода й багнюка, чулася лайка, гупали удари, але кінець кінцем кільком солдатам, що скочили в різ на допомогу сержантові, таки вдалося витягти поодинці обох каторжників — мого й другого. Закривавлені й задихані, вони відчайдушно лаялись і борсалися, але я, звичайно, зразу впізнав обох.
— Врахуйте! — сказав мій знайомець, пошарпаним рукавом витираючи кров з обличчя й струшуючи з пальців вирване волосся.— Це я затримав його! Я передаю його вам! Врахуйте це!
— Пуста балачка,— зауважив сержант.— Нічого ти на цьому не вигадаєш, чоловіче, бо ти теж з тої самої команди. Наручники сюди!
— А я й не хочу ніякої вигоди. Мене й те вдовольнить, що я зробив,— сказав мій знайомець і хижо засміявся.— Я його затримав. Він це знає. Більш мені нічого й не треба.
У другого каторжника обличчя аж посиніло, на додачу до давніших синців на лівій щоці його тепер наче геть усього покрили садна та подряпини. Він не міг промовити ані слова, такий був захеканий, і поки на них обох надівали наручники, навіть мусив прихилитись до солдата, щоб не звалитися з ніг.
— Завважте, служба,— він хотів мене вбити,— оце перше, що він спромігся сказати.
— Вбити хотів? — зневажливо повторив мій каторжник.— Хотів і не зробив цього? Я взяв його й віддав вам — ось що я зробив. Я не тільки не дозволив йому втекти з боліт, але навіть приволік назад, аж сюди дотягнув. Він з благородних, коли ваша ласка, оцей паскудник. Тепер завдяки мені баржа дістала назад свого благородника. Вбити його! Чи ж варто було цим бруднити руки, коли я міг краще йому прислужитися, сюди приволікши?
Другий каторжник знов видушив із себе:
— Він хотів… хотів… убити мене. Будьте… будьте свідками.
— Ось ви послухайте,— звернувся мій каторжник до сержанта.— Я самотужки втік з плавучої тюрми, сам це надумав і зробив. Я б міг і з цих холоднющих боліт ушитися, бачите, у мене ж навіть і нога не закута,— коли б тільки не довідався, що й він тут. То оце щоб вій вирвався на волю? Щоб скористався тим способом, що я придумав? Щоб знову став жиріти моїм коштом? Щоб знов усе пішло по-старому? Ні, ні й ні! Навіть коли б я мав здохнути в цім багнищі,— він незграбно махнув скутими руками, показуючи на рів,— то й тоді я б його не випустив, а діждався, щоб ви забрали його у мене з рук.
Другий утікач, смертельно нажаханий моїм знайомцем, знову повторив:
— Він хотів мене вбити. Якби не ви, він би мене вбив.
— Брехня! — гарячково заперечив мій каторжник,— Брехлом він вродився, брехлом і подохне. Таж у нього на обличчі це написано! Ось хай-но тільки гляне на мене! Їй-бо, не посміє!
Другий каторжник, силкуючись зобразити зневажливу посмішку,— хоч ніяк не міг стримати нервового шарпання, що кривило йому губи,— подивився на солдатів, подивився на болота й на небо, але вперто не підносив погляду на свого злозичливця.
— Ось бачите? — вів далі мій каторжник.— Бачите, який з нього паскудник? Бачите, як у нього очі бігають та шмигають? Ось так було й тоді, коли нас разом судили. Ні разу навіть не глянув на мене.
У того другого раз по раз посмикувались пересохлі губи й неспокійно метушилися очі, аж урешті він бликнув ними на мого знайомця й мовив: "Було б на що дивитись",— глузливо при цьому примружившись на скуті його руки. Мій каторжник аж скипів на ці слова й був би кинувся на кривдника, якби не солдати.
— Чи ж я не казав вам,— озвавсь тоді другий утікач,— що він убив би мене, коли б зміг?
Усі ми бачили, як він тіпався зі страху і як на устах у нього виступила біла, мов сніг, піна.
— Годі вже балачок,— втрутився сержант.— Запалюйте смолоскипи!
Коли один солдат, що був з кошиком замість рушниці, схилився на коліно й став розкривати кошика, мій знайомець уперше розглянувся й побачив мене. Я увесь час, відколи ми надбігли, так і стояв край рову, де поставив мене Джо, знявши з плечей. Перехопивши погляд свого каторжника, я непомітно ледь розвів руки й похитав головою. Мені було просто необхідно, щоб він мене побачив, щоб здогадався з мого вигляду, що я тут зовсім не винний! До мене так і не дійшло, чи він зрозумів мій намір, бо він тільки на секунду глянув якось дивно й зразу ж одвів очі. Але хоч би він дивився на мене годину або й цілий день, все одно його погляд не міг би бути пильніший, аніж за ту коротку мить.
Солдат із кошиком викресав вогонь, запалив три-чотири смолоскипи й роздав товаришам, а одного залишив собі. І до цього було майже темно, тепер же ще більш потемніло, а потім пітьма й зовсім згусла. Перше ніж рушити, четверо солдатів стали кружка й двічі пальнули в повітря. Незабаром віддалеки теж загорілися смолоскипи — одні за нами, інші на болотах потойбіч річки.
— Усе гаразд,— сказав сержант.— Рушаймо.
Недалеко ми й пройшли, коли враз попереду почулись три гарматні постріли — такі лункі, аж мені здалося, наче це у мене у вусі вибухнуло.
— Це тебе ждуть на борту,— сказав сержант моєму каторжникові,— вже знають, що ти вертаєшся. Не відставай, чоловіче. Підтягнись!
Обох утікачів вели осібно, кожного під окремим конвоєм. Я взяв Джо за руку, а в другій руці він ніс смолоскип. Містер Вопсл був за те, щоб вернутися у село, але Джо вирішив додивитись до кінця, отож ми й далі йшли з солдатами. Посувалися тепер битою стежкою, що слалася здебільшого берегом і тільки місцями відступала від річки, коли траплялися загати з невеличкими млинами чи замулені шлюзи. Оглянувшись, я побачив, що й інші вогники посуваються вслід за нами. Зі смолоскипів, які ми несли, на стежку падали чималі вогняні клапті й потім курились там і яскріли. Більш нічого не було видно, крім суцільної пітьми. Від смолянистого полум'я повітря довкола нагрівалося, і це наче подобалось обом бранцям, що, шкутильгаючи, ступали, оточені рушницями. Йти ми не могли швидко через це їхнє кульгання, і ще довелося разів два-три зупинятись, щоб дати їм перепочити, до того вони були знесилені.