У мене ні на мить не сходила з пам'яті неприємна зустріч з невідомим на сходах, і виводячи в смерку свого гостя надвір чи вертаючись із ним, я щоразу оглядався,— так було й зараз. Але хоч і як важко у великому місті позбутися підозри, тим більше — небезпідставної, немов за тобою стежать, я все-таки не міг повірити, що когось із сторонніх цікавить моя особа. Поодинокі перехожі спішили кожен своєю дорогою, а коли я звертав до Темплу, вулиця була зовсім порожня. Ніхто з нами не виходив за ворота, ніхто зі мною не входив назад. Проходячи побіля фонтану, я побачив рівне яскраве світло у Провісових вікнах, а зупинившись на хвильку перед своїм під'їздом, переконався, що в усьому Гарден-Корті тихо й безлюдно — так само, як було й на сходах, коли я почав підійматись нагору.
Герберт зустрів мене розкритими обіймами, і я ще ніколи в житті так гостро не відчував, яке це щастя — мати друга. Після того, як він висловив мені своє співчуття й підтримку, ми почали обмірковувати питання: що ж робити?
Оскільки крісло, на якому сидів Провіс, лишалось, де й було — а він взагалі мав таку тюремну звичку неприкаяно тупцюватись на одному місці, виробляти ті самі маніпуляції з люлькою, негритянським тютюном, ножем, колодою карт і чим там ще, неначе виконував завдання, написане йому на грифельній дошці,— оскільки, кажу, його крісло лишалось де й було, Герберт машинально сів на нього й ту ж мить схопився, відсунув його вбік і пересів на інше. Тепер уже він не потребував казати мені, яку антипатію викликав у ньому мій заступник, як і я не потребував казати йому цього самого про себе. Ми визнали це один перед одним без жодного слова.
— Ну, то що ж його робити? — сказав я, коли Герберт улаштувався в другому кріслі.
— Бідний мій Генделю,— відказав він, схопившись руками за голову,— я такий ошелешений, що не можу й думати.
— Отож і я був у такому стані, Герберте, коли вперше на мене це звалилося. Але однаково щось же треба зробити. У нього купа марнотратницьких ідей — коні, карети, всілякі розкішні вбрання. Його треба якось зупинити.
— Отже, ти вважаєш, що не можеш прийняти…
— Та як же я можу? — вихопилось у мене, коли Герберт не договорив.— Тільки подумай, хто він! Тільки глянь на нього!
Мимохіть ми обоє здригнулися.
— А проте, Герберте, він, як це не жахливо, прихилився до мене, і навіть дуже. І треба ж такого безталання мені на голову!
— Бідний мій Генделю,— повторив Герберт.
— Знову ж таки,— мовив я далі,— нехай я зараз поставлю на всьому хрест і не візьму в нього більш ні пенса,— але ж подумай, скільки я йому вже винен! Та й те, що я ж у боргах, по вуха в боргах — як я виплутаюся з них, коли тепер у мене ніяких сподівань?.. І ніякого ремесла в руках і взагалі я ні до чого не здатний?
— Ну-ну, це вже ти зайве на себе наговорюєш,— заперечив Герберт.
— А до чого я здатний? Хіба в солдати піти! І я б так, може, й зробив, любий Герберте, якби не надія на твою дружню пораду й допомогу.
Звичайно, я в цю мить уже не міг стримати сліз, а Герберт, звичайно, тільки стис мені палко руку, наче нічого й не помітивши.
— В усякому разі, любий Генделю,— сказав він перегодом,— солдати — це не вихід. Коли ти вирішив надалі відмовитись від його заступництва і його багатства, то, мабуть же, ти маєш сяку-таку надію колись розплатитися за те, що від нього дістав. А з солдатських грошей яка там уже надія! Та й це просто нерозумно. Набагато краще тобі піти у контору Кларрікера, хоч ця фірма й невелика. А у мене, знаєш, іде до того, щоб стати компаньйоном.
Бідолаха! Він і гадки не має, чиїм це коштом.
— Але тут є інше питання,— мовив Герберт.— Він неосвічений і впертий чоловік, що довгі роки плекав у душі одну мрію. Ще й більше: мені здається (може, я й помиляюся), що вдача у нього відчайдушна й запекла.
— Я це знаю,— відказав я.— Ось послухай, що я бачив на власні очі.
І я розповів йому про те, чого не згадував раніше: про його бійку з другим каторжником.
— Тож і подумай тут! — сказав Герберт.— Ризикуючи власним життям, він приїжджає сюди, щоб здійснити свою мрію. І ось коли він так багато натерпівся й діждався нарешті її здійснення, ти вибиваєш землю у нього з-під ніг, знищуєш його мрію, позбавляєш сенсу все його життя. Уявляєш собі, на що його може штовхнути розчарування?
— Я уявляю, Герберте, це у мене не сходить з гадки від того фатального вечора, коли він з'явився. Страшно й подумати, що він може сам з доброї волі віддатися правосуддю.
— А ця небезпека, запевняю тебе, дуже реальна,— сказав Герберт.— Саме в цьому розумінні ти в його руках, поки він в Англії, бо якщо ти від нього відступишся, він з розпуки так і зробить.
Мене до того вжахнула така можливість,— власне, вона мене від самого початку непокоїла, бо ж хто, як не я, був би винуватцем цього самогубства? — що я схопився на ноги й став стривожено ходити взад-вперед по кімнаті. Я ще сказав Гербертові, що навіть якби Провіса зовсім випадково впізнали й заарештували, я все одно б дуже мучився, вважаючи, що то ж через мене. І це я казав цілком щиро, дарма що мені нестерпно тяжко було бачити його на волі поруч із собою, дарма що я радше волів би вік звікувати в кузні, аніж дожити до цього дня.
Та хоч би там як, а питання стояло й далі: що ж робити?
— Найголовніше,— сказав Герберт,— це вивезти його з Англії. Тобі доведеться виїхати разом з ним, бо інакше він не погодиться.
— Ну нехай я вивезу його з собою, але як не допустити, щоб він знову вернувся?
— Добрий мій Генделю, хіба ж тобі не ясно, наскільки небезпечніше розкритися перед ним тут, щоб він вчинив щось нерозважливе за два кроки від ньюгейтської тюрми, ніж зробити це десь за кордоном! А чи не можна виманити його звідси, взявши як привід хоча б того другого каторжника або яку-небудь іншу обставину його життя?
— Ото ж бо й є! — сказав я, зупиняючись перед Гербер-том і широко розводячи руки на доказ безнадійності мого становища.— Я ж нічого не знаю про його життя. Я мало не збожеволів, коли сидів тут вечорами з цим зовсім невідомим чоловіком, що запосів усю мою долю й недолю! Мені ж тільки те й відомо, що в дитинстві через цього нещасного волоцюгу я два дні прожив у смертельному страху.