— Наші уже на порозі,— веселіше продовжував старий, поглядаючи на гостя, що з пожадою голодного вовка доїдав рештки коржа.
— Заморив черв'яка? — спитав, усміхаючись, говіркий дід.— Дав би більше, та не маю.
Микола подякував за ласку. Йдучи сюди, він не сподівався знайти зразу ж і поживу.
— Тепер іди до контори,— дід показав рукою через вікно на невеличкий будиночок біля млина.— Іди і наймайся на роботу. Бери, яка буде,— чи заробиш що, не знаю, але принаймні ситим будеш,— повчав старий.
На питання Миколи, хто власник цього млина, вахтер розповів, що млин належить багатим євреям Дубин-ським, які повтікали за кордон, як тільки повалилась царська влада, що тут залишився завідуючий — їхній далекий родич, молодий і досить розумний чоловік.
Микола зразу побачив його на подвір'ї, як тільки вийшов із сторожки. Це був високий, ставний брюнет, літ тридцяти п'яти, в чорному пальті з каракулевим коміром і в каракулевій шапці, у чоботях і калошах. Він забавлявся з бульдогом, якого примушував таскати півпудову гирю. Видно, обом — і бульдогові, і господареві — ця тяганина подобалась, бо пес не зло гарчав, а господар сміявся.
Побачивши незнайомого, обидва, і господар і собака, припинили забаву і повернулись до нього. Пес хотів було навіть загавкати, але роздумав. Він підняв свою гарбузувату карикатурну голову на господаря, чекаючи розпоряджень. З його старечої, зморшкуватої морди двома нитками спливала слина.
Микола привітався і сказав, чого хоче.
— Працювали вже коли у млині? — спитав господар.
Парубок відповів заперечливо.
— Чому не в армії?
Микола сказав, що він полонений, колишній австрійський підданий і в справи Росії не втручається.
Ця відповідь, видно, задовольнила господаря, але він нічого не відповів, тільки уважно дивився на прохача і щось думав.
— Я прошу будь-яку роботу і певний, що з усякою справлюсь,— промовив Микола, щоб перервати мовчанку.
Господар наче не чув репліки.
— У вас ні документів, нічого,— сказав, ніби наперед знаючи, щох дійсно у хлопця нема жодного посвідчення.
Микола кивнув головою.
Господар подумав ще хвилину, дивлячись кудись в далечінь. Знову зовсім близько загупали легкі польові гармати. Тоді він вирвав з блокнота папірець, щось швидко написав на ньому і передав Миколі. Там було написано три слова: "Контора, зарахувати" і підпис.
Одержавши в конторі дозвіл вийти наступного дня на роботу у першій зміні, Микола пішов до вахтера подякувати за прийом і добру пораду.
— Ким же тебе призначили? — спитав вахтер, задоволений, що за його порадою хлопець одержав працю.
— Вибійником муки. Не знаю, яка це робота, але думаю, що з нею справлюсь.
— Справишся,—запевнив старий.—Я багато років працював вибійником. Потрібна сила і спритність, а тобі цього не купувати. Головне — будеш ситий, бо вже хто коло муки працює, не може не побілитись.
— Так-то так,— зауважився Микола,— але де я переночую?
— Якось порадимо,— заспокоїв вахтер. Він тепер говорив з Миколою, як з добрим знайомим або з сином.— Перемочуєш тут, у сторожці. Я не сплю вночі, на моїй лежанці переночуєш, а завтра — побачимо. Запросив би тебе додому, та зараз містом ходити страшнувато...
Проте вночі не довелось спати. Петінкою, в бік Балашовського вокзалу, втікали рештки білогвардійських військ. Харків терміново евакуйовано. З півночі і з заходу натискали червоні війська. Вранці дванадцятого грудня на спині ворога вони ввійшли у місто. У двір млина Дубинського в'їхав і став на спочинок кавалерійський ескадрон латишів.
Харків став радянським.
2
Завідуючий млина прийняв на роботу Миколу Гаєв-ського легко, без зайвих формальностей тільки тому, що сподівався дуже швидко приходу червоних військ, щоб мати на своєму млині прихильну людину, яка, може, коли і в пригоді стане, а інтуїтивно відчував, що юнак належить до тих, які пам'ятають зроблене їм добро. Гаєвського він вважав прихильником червоних, хоч і не питав, приймаючи його, про політичні переконання.
Сам Дубинський, інженер за спеціальністю, з робітниками поводився більш-менш коректно, тому, коли прийшла Радянська влада, він залишився керівником млина й надалі.
Микола несподівано став вибійником муки. Його праця, хоч і нелегка, не була дуже складною, і він швидко засвоїв усі прийоми старих робітників. Складалась вона з таких елементів: робітник надівав мішок на отвір широкої металевої труби, яка йшла з верхнього поверху і закінчувалась на якийсь метр від підлоги внизу. Труба була наповнена доверху борошном. Укріпивши мішок спеціальним ременем, робітник повертав важіль, і борошно падало в мішок. Наповнивши його таким чином, робітник закривав тим же важелем трубу, відв'язував міх, утрамбовував борошно і, коли його трохи педоста-вало, досипав із великої скрині, що стояла тут же, і готовий мішок на тачечці відвозив туди, де стояли вже десятки таких же.
З приходом Радянської влади до Харкова в колишньому млині Дубинського зроблено чистку серед робітників і службовців, що під час панування білих були прийняті на роботу в млині. Це був необхідний захід для очищення колективу від випадкового накипу: шпиків білої контррозвідки і іншого ворожого Радвладі елемента. Чистку влаштовано на вимогу самих робітників, які мусили терпіти цей накип під час короткочасового панування білих. Явних ворогів, на яких були докази, зразу викреслювали із списків, а тільки підозрілих викликали на допит. До таких належав і Микола. Його крмітетчики допитали особливо пристрасно.
— У вас лице інтелігентське,— відповів один із членів комітету на питання Миколи, чому його так старанно аналізують, коли він нічого не приховує про себе і коли він за робітничий клас і робітничо-селянську владу, в чому вони можуть переконатися по його роботі.
Опитавши, Миколу залишили на місці. Залишили також його безпосереднього учителя виробництва і напарника Охріма Гирю — молодого здорового парубка, дуже сильного фізично, що орудував вісімдесятикіло-грамовими мішками, мов іграшками. Його фігура на тлі блідих, виснажених голодом облич робітників і взагалі мешканців цього великого міста була дуже помітною. Він був чорний, як циган, широкоплечий, кремезний, мов дуб, що росте самотньо серед поля. Мав карі очі, в яких поблискували іронічно-злобні вогники, та міцні і гострі, мов ножі, зуби, бо перегризав шпагат, що ним зашивали мішки, мов нитку.