Не доходячи до Балашовського моста, Микола зупинився біля воріт великого млина. Над ворітьми, на ме-, талевій сітці залізними літерами красувався напис: "Млин Дубинського". Здалека чути було ритмічний стукіт машин, характерний для млина. Юнак постояв хвилину перед брамою, подумав і вирішив спробувати щастя тут. З цим увійшов у невеличкі двері прохідної, але при вході його затримав вахтер — старий чоловік з костуром у руці. Він пильно оглянув незнайомця з ніг до голови, і, видно, юнак справив на нього непогане враження, бо його суворе обличчя відразу розпогодилось.
— Я хотів би найнятись до вас на роботу,—почав нерішуче Микола.
— Хто ж ти такий? — спитав старий.
Юнак зам'явся. Сказати правду чи ні? Адже досить буде покликати патруля, як його зараз же заберуть і завтра розстріляють. Чи можна так ризикувати? Але на нього дивилась така добродушна людина, і в очах стільки тепла, що не можна було сумніватися в її чесності.
— Ти мене, сину, не бійся,— сказав раптом старий, неначе вгадавши вагання юнака,— Я старий робочий. Все життя проробив на цьому млині на Дубинського, а коли вже не стало сил далі працювати повноцінним робітником, опреділив мене хазяїн вахтером, вроді сторожем на прохідній. Так що будь спокійний.
Ласкавий голос старого і тепле повітря сторожки, таке приємне після холодного, вологого надворі, впливали заспокійливо. Почуття давно втраченого затишку проникло в тіло і надало сміливості.
— Вірю вам і не боюсь,— проговорив скоромовкою.— Я справді хочу знайти працю і притулок, бо нічого не маю, крім того, що на мені, і ні копійки за душею.
Старий одразу ж цьому повірив.
— Певне, австріяк?— поцікавився він. Юнак здивувався.
— По чім вгадуєте? — спитав. Старий усміхнувся.
— По вимові. Я багато бачив вашого брата, полонених.
Микола мимоволі почервонів. Як не старався, а якесь галицьке слово таки вискочило, коли старий вгадав.
— Як вам сказати, — промовив він.— Колись був під австрійським пануванням, а зараз нічий.
— Плєнний? — продовжував допит сторож.— Ти не бійся, тебе не видам,— запевнив ще раз.
Гаєвський повагався ще хвилину, але добрі очі старого заохочували сказати правду, і він розкрив перед ним свою душу до кінця.
— Зовуть мене Миколою Степановичем Гаєв-ським,— почав він, сідаючи на дерев'яний дзиґлик біля печі,— Я з Галичини, там залишились мої батьки і вся рідня. Під натиском польської, може, чули, галлерів-ської армії, яку у Франції створила Антанта, рештки української галицької армії, в якій я служив, перейшли на Україну і розбрелись хто куди. Чимало перейшло до червоних, а моя частина опинилась у такому становищі, що мусила приєднатись до петлюрівських недобитків.
Старий покрутив носом і чхнув. Микола не помітив міни на його обличчі і говорив далі:
— Першої ж ночі я втік з тої частини з чотирма товаришами, і на ранок ми дійшли до якогось лісу. Цілий день тинялись між хащами, а надвечір, вийшовши на узлісся, побачили село. Між нами і селом серед поля стояли дві скирти соломи. Ми вирішили там заночувати. Та не довелось. Не встигли ми дійти до одної з скирт, як із-за другої вискочило кілька кінних з шаблюками наголо. Нам залишалось тільки підняти руки вгору, бо ми були зовсім беззбройні. Ці кінні були кубанські козаки. їхня сотня стояла в селі, до якого ми мали намір зайти, а ті, що нас полонили, стояли в розвідці. Нас відразу ж роздягли: на мені був порядний мундир, замість нього дали гімнастьорку, штани з мішковини, стару шинелю і оці німецькі чоботи.
— Добре, що й це дали, — промовив сторож, пильно слухаючи оповідання гостя.— Могли нічого не дати.
— Вірно,— погодився юнак.— Ми, власне, обмінялись мундирами з тим, що мене роздягав. Взяв нове, дав старе, а в доплату забрав усі мої гроші. їх небагато було, кілька карбованців, а все ж було дещо. Зараз не маю нічого, але я не горюю: треба знайти роботу, а там і гроші будуть.
— Що ж далі? — спитав старий.
— Далі? Потім, як водиться, відвели в штаб, а із штабу на вокзал. Там стояв поїзд з полоненими. Нас вкинули у вагон і висадили аж у Харкові. Таким способом я опинився тут. Не маю ні рідні, ні знайомих, ні даху над головою.
— А сьогодні звідки сюди прийшов? — спитав старий.
Микола оживився.
— Правда ж. Самого головного я й не сказав. Сьогодні я втік з полону. Там я пробув більш місяця. На
Губернаторській, № 3, цілий великий будинок обернено на тюрму для полонених офіцерів. Є там представники всіх армій, які воюють зараз. Є галичани, їх небагато, є червоні, теж небагато. Ці, кажуть, у полон не здаються. Та найбільше білих.
— Яких? — здивувався сторож.
— Білих. Є генерал. Я з ним у черзі стояв за ячмінною кашею. Є полковники і середні офіцери всіх родів військ. Це ті, що відмовились воювати або чимсь провинились. Сьогодні караул несли галичани, учорашні полонені. Дали їм рушниці, і вони стоять на постах. Один з таких постових, солдат із колишньої моєї сотні, допоміг мені втекти.
— Скоро їм кінець. Ще день-два — і білих у Харкові не буде,— сказав старий.
— Так. Я це знаю. Артилерія б'є зовсім близько, і хто зна, що вони з полоненими можуть вчинити.
Вахтер погодився, що з полоненими білі можуть жорстоко розправитись.
— Тепер мені треба доконче якоїсь праці, щоб не вмерти з голоду,— сказав Микола і засумував.
Старий уважно слухав увесь час розповідь юнака, не спускаючи очей з його обличчя. Він повірив у його чистосердечну сповідь, бо, коли Микола скінчив говорити, узяв його за рукав і відвів до свого стола під вікном.
— Сідай отут, з'їси шматок хліба.
Він вийняв із шухлядки добрий окраєць білого коржа і подав гостеві.
— Сам печу на отій плитці,— сказав, показуючи пальцем на невеличку піч у кутку, біля якої недавно сидів Микола.— Млин ото й рятує від смерті. Ти добре надумав, що зайшов сюди.
— Я випадково зайшов,— промовив, наче оправдуючись, Микола, пережовуючи великий кусень коржа.
— Випадково чи ні, а добре зробив. На заводі сьогодні на хліб не заробиш, та й стоять мало не всі наші заводи. Біляки розорили нас вкрай.
Раптом десь з півночі з новою силою загриміли гармати. Сторож прислухався до їх гулу, як до прекрасної музики, що лине здалека.