До Миколи він поставився відразу прихильно. Познайомив його у вільний від роботи час з обладнанням млина, поводивши його по всіх поверхах,—— від ковшів, де засипають очищене зерно, до вибійниць, з яких уже виймають різні сорти борошна.
— Будеш робити в млині — з голоду не здохнеш,— говорив він Миколі,— а деінде на хліб не 'заробиш. Ти ще не знаєш, що то Совєцька власть.
Ця фраза здивувала і насторожила хлопця, але він справді ще не знав Радянської влади. Він тільки чув про неї і то найсуперечливіші балачки.
— Хіба справді страшно? — спитав Микола.
— Побачиш сам,— була лаконічна відповідь.
— Чим? — допитувався парубок. Одначе Гиря не хотів більше говорити.
Микола відчув, що Гиря не прихильний до Радянської влади, але не міг зрозуміти, чому працює в млині, коли, з його ж слів, міг би й не працювати, а головне, чому під час чистки апарату млина його, Гирю, не скорочено.
З цим питанням Микола вирішив звернутись до свого єдиного знайомого в цьому великому місті, до свого добродія, сторожа на прохідній.
Перші дні він перебував у його сторожці, спав на його дерев'яному тапчані, а одного разу старий сказав Миколі, що знайшов для нього кімнату у своєї сусідки, таки в тому ж дворі, де мешкає сам.
— Далеченько звідси, таки добре далеко, але я старий, хоч і не щодня, правда, ходжу,— походиш і ти, молодий.
Кімната мала бути через два дні готова: хотіли її вибілити, прибрати, а Микола нетерпеливився, не міг дочекатись, коли ж настане це щастя і він по довгих блуканнях буде мати, нарешті, надійний і, головне, власний куточок, де можна буде і відпочити по праці, і почитати книжку, якої давно вже не мав у руках.
На його питання, хто такий Гиря, Аристарх Андрійович — так звали вахтера — відповів одним словом, але цілком ясно: куркуль. Він пояснив Миколі значення цього слова. Аристарх Андрійович Волков був грамотний чоловік. За молодих літ, як виявилось пізніше з його оповідань, він брав участь у робітничих страйках, сидів у тюрмі, дещо читав. Тепер все це лиш згадка. Проте він дуже цікавиться справами млина і його робітників.
— Чому ж його не скоротили? — спитав Микола.— Чи не знають, хто він?
— Знають, добре знають. Працює — хай працює, робітник він сильний, тут таких треба.
Минуло два довгих дні, і Микола перейшов у давно вимріяну кімнатку в дерев'яному будиночку, захованому у старому саду. Будиночок наймала колись у фабриканта теперішня його господиня Марія Адамівна Петрова. В страху перед революцією господар утік за кордон, будинок перейшов у власність держави, але в своєму помешканні залишилась Марія Адамівна, невеличка на зріст, худорлява літня жінка. В цьому будиночку вона провела свої кращі роки, тут народила двоє діток, які тепер уже дорослими стали; зараз вона жила любов'ю до тих двох діток і спогадами про своє краще минуле.
Будиночок колись стояв за містом (ще й зараз за ним тягнеться велика левада, на якій улітку кози пасуться), але згодом місто підійшло до будиночка і скоро обігнуло його. Зараз він уже вважається в місті, а район Гончарівка став Гончарівською вулицею. Це ж бо та Гончарівка, про яку писав колись Квітка-Основ'я-ненко, в цьому районі відбувалось його знамените "Сватання".
Поруч із цим будиночком у тому ж дворі стояла хатина на одну кімнату і маленьку кухню. В ній мешкав Аристарх Андрійович зі своєю старою дружиною.
Господиня прийняла Миколу дуже радо. Аристарх Андрійович встиг як слід розхвалити юнака і розповісти про нього багато хорошого. Жінка віддала йому кімнатку з окремим ходом, колишнє житло сина, який пішов по мобілізації в білу армію і досі не подавав про себе вістки.
"Тепер хоч мужчина в домі,— думала Марія Адамівна, коли Микола увійшов у кімнату і мало не дістав головою до стелі.— Не буде так страшно, адже ще не минув тривожний час".
Будинок, де мав мешкати Микола, складався з чотирьох маленьких кімнаток. Три з них замешкували господиня, її сестра Марія Василівна і дочка господині Сашенька, четверту віддали йому.
Всі три жінки були, по суті, безпорадними в новій ситуації. Господиня та її сестра навіть не помишляли про працю в установі чи на заводі,— через старість і немічність. Сашенька, хоч і поступила на роботу в Опродкомгуб (що зрозумілішою мовою означало: Окремий продовольчий комітет губернії), поки що на прожиток заробити не могла. Тоді в установах була введена часткова оплата праці натурою, це видавалось на початку місяця і в недостатній кількості, так що доводилось голодувати.
Господиня поцікавилась зразу, як харчується і де думає столуватись в майбутньому її квартирант. О, тоді це була важлива проблема. Власне, про їжу тоді тільки й говорилось. Закоханий парубок оповідав любимій дівчині, який пайок він одержує в установі, старі люди на дозвіллі оповідали собі взаємно, як вони їли колись, які страви варили їм дружини, якими виробами славились окремі булочні, що подавали в ресторанах. Істотно, що при зустрічі господині з квартирантом зайшла розмова про харчування.
Микола сказав, що коли говорити правду, то не харчується ніде.
— Недалеко від млина є кінний базар,— оповідав він,— там обмінюю свій кілограм борошна, що мені дають у млині, на пиріжки з якоюсь начинкою, найчастіше картопляною, часом на шматок м'яса дуже сумнівної якості, і так живу.
Це не зробило враження. Коли Микола уважніше глянув на лице своєї господині, то побачив, що воно зовсім виснажене, а шкіра на ньому тоненька, як папір. Те саме він помітив і на обличчі її сестри, що прийшла привітатись і познайомитись з ним. Чорне стареньке плаття, ще з довоєнних часів, висіло на цій старій жінці, як на вішалці. Вона облизувала раз по раз посохлі губи, з очей визирав голод. Говорила швидко, наче бубоніла, і Микола не все розумів, що вона казала.
— Не знаю, як до вас маю звертатись,— сказав він, привітавшись з другим мешканцем цього дому.— У нас можна все життя не знати імені людини, з якою говориш. Слово "пан" чи "пані" заступає ім'я і по батькові, вживане тут.
— Ви поляк? — спитала, усміхаючись, господиня.
Микола заперечив.
— Ні, я українець,— відповів,— але в Галичині всі звертаються один до одного словами "пане" чи "пані".