"Що ж би це значило?" — подумав Микола. Хотів заговорити з братом, але Євген, натомлений за день працею, спав.
"Невже мені все байдуже?" — знову ворухнулась думка, але сонний мозок не знайшов уже на це відповіді. Микола махнув рукою, повернувся до стіни і відразу заснув.
...Минали дні. Осінь йшла швидкою ходою. На осиках тремтіли вже золоті листочки, круглі, мов медалі на тоненьких шнурочках, почервоніло листя горобини, наче на те, щоб замаскувати від пташок свої червоні ягоди, жовтіли кінчики листочків на березі, буріли кучері дуба, граба. Одна ліщина не здавалась: її великі мохнаті листки ще зеленіли, тільки горіхи з неї падали зрідка з шелестом додолу, мов великі краплини дощу.
Микола вийшов на зруб, на своє давнє улюблене місце. Було тепло, тихо. Дуже тихо. Із села линув монотонний дзвін: "бам, бам-бам..." Він чув виразні удари сердечка великого дзвона.
"Хтось умер,— подумав Микола.— Невже і по мені колись будуть дзвонити?" Він здригнувся. Це видалось таким неймовірним і таким неможливим, що він геть відігнав цю думку. Дзвін замовк, і стало ще тихше. Хоч був уже початок жовтня, сонце ще гріло. Стояло воно зараз посередині між селом і лісом, немов серпанком оповите. На павутинні між стернями, в тіні бур'янів, на межах гойдались крапельки роси, і їх не могло вже висушити сонце.
Микола став на узліссі і задивився в поле. Довкола було тихо, пустинно і якось солодко-ніжно, осінньо. Десь далеко на обрії високі тоненькі струмки синього диму, не турбовані вітром, свідчили про те, що там люди. Це пастушки пекли картоплю, там десь і копали її. Чудесні, незабутні запахи сільської осені! Копали картоплю цього року пізно, бо людей не вистачало, — їх забрала війна.
Микола прокинувся від дум. Заслонив рукою очі від сонця і дивився на дорогу: в тому місці, де вона зливається з обрієм, маячила якась постать. Вона швидко росла, і скоро Микола розпізнав у ній постать жіночу. Раптом серце почало сильно битись. Хода цієї жінки була до болю знайома.
Невже вона? В душі його спалахнуло з усією силою полум'я кохання, що вже починало було поволі погасати, Поява Оксани була тим вітром весняним, що подує, бувало, у тліюче багаття, і воно знову бухне ясним полум'ям до неба. Ноги затремтіли, і він сів на викіп.
Оксана наближалась. Він розпізнав її милі риси, та й вона вже здалека помітила його й приспішила крок.
Привітались, ніби нічого між ними не трапилося.
— Любий мій,— шепотіла молода жінка.
— Рідна, незабутня, неповторна,— говорив між поцілунками Микола, божеволіючи від радості й болю.— Що ти вчинила? Чому пішла від мене?
— Не дорікай мені, любий. Ходімо звідси, щоб ніхто нас не бачив, ходім на наше старе, миле місце, ходім востаннє.
— Чому ти так сказала? — спитав розпачливо Микола.— Чому востаннє?
— А хіба ти не знаєш?
Зі сльозами на очах Микола обняв її, і вони пішли в свій улюблений куточок. Трава, що сюди наносив колись Микола, висохла, і зараз тут пахло сіном.
— Ти не знаєш, чого я прийшла? — спитала Оксана.
— Не знаю, люба.
Вона підняла руки до його голови, рукавчики ЇЇ плаття зсунулись, і гола тепла рука обняла шию Миколи. Він заплющив очі, в той же час гарячі губи впились в його уста, і він втратив здатність володіти собою.
Спустошений і трохи розчарований, він лежав горілиць і дивився в небо, бездонне, синє. Біля нього, мов русалка, сиділа і заплітала косу Оксана. її щоки пашіли.
— Попрощаємось. Микола схопився.
— Куди ти?
— Забув, що мені треба йти?
Микола весь поник. Оксана гладила його волосся, а він плакав, здригаючись усім тілом.
— Не сумуй, коханий, мені буде гірше. Я бачу, що ти справді любиш мене. Могли бути разом і бути щасливі. Ти побоявся. Плачем не поможеш, тепер уже пізно.
— Оксано, я люблю тебе безмежно, до божевілля.
— Що з того?! І я люблю тебе також...
— А проте вертаєш до...
— До чужого і ненависного,— перебила Оксана.— Він, як павук, огидний мені, а проте він шлюбний.
Вона гірко посміхнулась.
— Прощай!
— Ти більше не прийдеш?
— Ні. Так, як сьогодні, нам ніколи не буде. Я цей день пронесу через усе життя.
— І я.
— Поцілуй мене ще раз на прощання.
Микола провів її до кінця лісу, до того місця, звідки виглядав її багато днів, звідки побачив її сьогодні, і вона пішла сама по пустинній польовій дорозі. Микола проводжав її очима, аж доки постать її не зникла в тумані.
11
В селі щораз частіше з'являлись солдати. Зразу поодинці, а далі по два, по три, з рушницями і без зброї, переважно піхотинці, а були й кінні: козаки донські, кубанські. Про піхотинців говорили в селі, що дезертири.
Вони не грабували, не бешкетували в селі, заходили до хати, просили їсти, а відходячи, платили переважно австрійськими грішми.
— Скоро прийдуть австріяки, і гроші вам пригодяться,— говорили вони господарям, даючи гроші за їжу.
Одного разу зайшло їх до Федя Мандрика два. Антошка зладила їм поїсти. Це трапилось якось у неділю, у хаті був на той час свіжий печений хліб і каша з нової вже гречаної крупи. Солдати попоїли і залишили на столі сто крон. Антошка своїм очам не повірила. їй совісно було брати так багато, і вона хотіла повернути частину, але солдати не взяли.
— До границі нам день ходу,— сказав старший.— За Збручем ці гроші не ходять, а до вас вернуть ваші війська, і гроші вам придадуться.
Солдати говорили щиро, їм можна було вірити.
— А хіба скоро прийдуть сюди австрійці? — спитав Федь.
— Скоро,— сказав солдат.— Прийдуть без бою. Ми вже навоювались, годі, четвертий рік у теплій хаті не ночували, в лазні не мились, онуч місяцями не міняли, вошей годували, годі! — Солдат аж почервонів од хвилювання.— Хай самі генерали воюють, коли хочуть, а ми воювати не будемо.
Федь удав, що не розуміє.
— Ви як, у відпустку додому йдете, чи як? — допитувався, не дивлячись в очі.
— У відпустку,— сказав, усміхнувшись, молодший і глянув на товариша.
— Ми йдемо землю орати, що вже стужилась за нашими руками, а ми за нею,—промовив старший.—Ми йдемо годувати діток наших, що вже прогляділи очі за нами. Ось куди ми йдемо. Ми ні в кого не просили відпустки, а самі взяли, і назавжди!
На другий день уранці Федь Мандрик розповідав про це на лісничівці.