Микола глянув на Таїсу Сергіївну. Було цікаво, як вона ставиться до слів Сміленького. Вона уважно слухала і, здавалось, погоджувалась з його думками.
— А чи не забагато ти вимагаєш від нас, друже? — спитав Микола.— Те, що діється в нашій країні,— таке грандіозне і таке сміливе, що його не може передбачити і найбуйніша фантазія.
— Чекай,— посміхнувся Владик,— про фантазію поговоримо пізніше, може, нашій гості не цікава наша розмова?
— Цікава, дуже цікава,— щиро запевнила Таїса Сергіївна.
Одначе розмову довелось перервати, бо прийшов Михайло з дружиною, а майже слідом за ними Іван Дума і Хома.
Всі вони по черзі підходили до Владика і підкреслено жартівливо висловлювали йому побажання, а на стіл клали подарунки. Галина Федорівна подарувала Вла-дикові пальму, а чоловіки обмежились хто одною, хто двома пляшками коньяку чи вина.
Як тільки гості зійшлись, господиня запросила всіх до столу, і почалась вечеря. Жінок було менше, ніж чоловіків, але вечеря проходила весело. Господар, як завжди, був дотепний, веселив гостей. Микола згадав перший банкет у Харкові, влаштований у Михайла, на Холодній Горі. Учасниками його були Галина Федорівна і Хома, отже, оповідання і спогади про ті часи так. і сипалирь. Пригадувались окремі веселі епізоди, смішні ситуації тієї студентської вечірки. Сміх витав над столом. Зійшлись усі на одному, що той вечір молодості, як тоді назвав банкет Микола, був неповторно веселим і такого, мабуть, вже ніколи не буде.
— Та й не може бути, бо молодість не вернеться,— сказав Микола, але цим викликав щире обурення Наді.
— Чому не може бути? — крикнула вона.— В тридцять п'ять літ ви себе вже старими вважаєте? Сьогодні ми святкуємо тридцятичотириліття мого чоловіка. Так що, він вже старий? Ні, товариші, я з цим не погоджуюсь і думаю, що ніхто з вами, Миколо Степановичу, не погодиться. Ви це нещиро сказали.
— Бувають обставини, Надю...
— Смішне,— не дала йому договорити господиня.— Людина створює обставини. Погані вони у вас — зробіть, щоб були кращими. А то повісить носа — і це в тридцять п'ять років життя, коли воно, власне, тільки починається.
Надя говорила запально, розумно, їй аплодували.
— Браво, Надю, браво! — хвалила дружина Михайла Галина Федорівна.— Признайтесь, Степановичу, що ви трохи порисувались.
Це була правда. Гаєвському хотілось за всяку ціну подобатись Тасі, зробити на неї враження, тому й напустив па себе байронізму, не розрахувавши, що за таких обставин видасться смішним.
Владик задоволено поглянув на жінку і засміявся. Микола встав червоний, збентежений. Він сказав, що почуває себе далеко не старим і було б смішно і кепсько, якщо б так сталось, але іноді обставини складаються так, що людина не то в тридцять п'ять, а й молодша сміятись не може. З ним ніхто не погодився, крім Івана Думи. Цей підтримав думку Миколи, але з ним вже ніхто не сперечався. Усі знали його невдачу в подружньому житті і, щоб не ятрити душевної рани, зам'яли розмову на цю тему.
Розходились пізно ввечері. Таїсу Сергіївну взявся проводжати Микола. За ворітьми він взяв її під руку, і вони, як двоє добрих друзів, пішли майже пустими вулицями передмістя.
Можна було взяти візника, але супутниця воліла іти пішки, хоч на Клочківську було далеченько.
По дорозі розмовляли. Таїса Сергіївна спитала, чому він під кінець вечора був сумний, апатичний, яка причина песимізму.
— Адже це у вас було хвилеве?
— Можливо.
— І напускне? Даруйте за відвертість.
— Загалом, мені не слід би нарікати,— промовив Микола,— є здоров'я, що найважливіше для людини, б хороша творча праця, та нема друга.— Він процитував слова поета:
Всегда так будет и бывало, Такой издревле белый свет, Ученых много, умных мало, Знакомых тьма, а друга нет.
— Це ви даремне,— не погодилась Таїса Сергіївна.— Хіба у вас друзів нема? А Владислав Петрович і товариші, що були у Надії Яківни, хіба вони вам не друзі? Ви нещирі, це помітила і сказала вам Галина Федорівна.
— Ви, виходить, недобра жінка, злопам'ятна,— пожартував Микола.
— Бачите, як за короткий час важко пізнати людину. Звечора ви говорили, що я добра, а зараз говорите, що погана. Значить, один раз помилились.
Обоє засміялись.
— Котрий раз?
— Другий.
— Перш за все, ви не перекручуйте, я не сказав погана, а недобра, це ж не однаково.
— Для мене однаково.
Помовчали. Микола як не старався, а на Таїсу Сергіївну справив неважне враження. Видався їй нещирим, манірним. Вона пригадала, як за вечерею він говорив про долю як про заздрісну богиню, яка дає одно, а натомість забирає друге, і зараз їй захотілось перевірити, чи справді він такої думки, чи все це говорилось тільки для того, щоб не мовчати. Саме проходили повз Селянський будинок. Микола показав на нього супутниці.
— Тут народжувалась українська радянська література.
Таїса Сергіївна пропустила цю фразу мимо вух.
— Чекайте,— сказала вона,— я ще не висловила своєї думки щодо вашого твердження, ніби "доля" одно дає, а друге забирає. Це треба розуміти хіба як жарт? Я певна, що в своїх творах ви проводите ідею, що людина є сама ковалем свого щастя, а в своїй практиці йдете по лінії найменшого опору? Чи це личить письменникові? Я педагог, мені цього не хочеться навіть слухати.
Микола не сподівався такої відсічі з боку цієї скромної жінки, що і під час обіду, і весь вечір більше мовчала, тільки жадібно прислухалась до розмови. Зараз вона заговорила, і так, що письменникові зробилось дуже ніяково.
— Бачите, як добре, що я з вами зустрівся, ви вже свій педагогічний метод зуміли застосувати і до мене,— пожартував Микола.
— Не жартуйте,— перебила Таїса.— Я ще замало знайома з вами, може, все це, про що ви говорили, лише ваша письменницька фантазія, може, все це вчинки вашого видуманого героя, а ви їх подаєте як свої.
Таїса Сергіївна підняла на нього очі.
— Пробачте,— сказала,— яке я маю право втручатись у чуже життя, зокрема у ваше — життя письменника, який повинен знати людську душу краще, ніж я. Я вожусь з маленькими людьми, їхні душі легше розгадати, ви ж маєте справу з дорослими. Отут я мешкаю,— промовила, спиняючись перед невеличким будиночком.
— Шкода.