Жінка зніяковіла.
— Правда,— сказала вона,— але я майже не зрозуміла її. Ні, я не так висловилась, Зразу я не вдумалась в значення її слів.
Тася розхвилювалась.
— Я дуже хочу прочитати цю книжку, — заявила вона, піднімаючи на Миколу свої великі чарівні очі,
Микола вже трохи заспокоївся і витримав її погляд.
— Це ви з ввічливості сказали? — спитав.
— Ні, зовсім ні, — щиро запевнила вона.
— Чому ви хочете прочитати цю книгу? Чи тому, що заголовок цікавий, чи того, що познайомились з автором? Ця книжка вийшла вже другим виданням. Коли б хотіли, могли її прочитати і в першому виданні.
Таїса Сергіївна усміхнулась.
— Ви вгадали,— промовила.— Хочу прочитати тому, що познайомилась з автором. Сучасної літератури я, признаюсь, читаю дуже мало. Одного разу взяла книжку — не пам'ятаю автора, — там з першої сторінки війна, кров, білі, червоні, зелені... Перегорнула і... кинула. Взяла другу, там те саме, тільки в першій дія відбувалась у місті, а в другій — на селі. Але і в тій, і в другій суцільна бійка, стрілянина. Не хочу. Надивилась на все це от скільки, — вона підняла над головою руку.— Це, можливо, буде цікавим для нових поколінь, а нам, що самі пережили війну і революцію, бачили звірства і вбивства, хочеться вже прочитати щось про мирне життя... Ось ті, що робили революцію, діти однієї вітчизни, брати, а як вони безжально вбивали одне одного...;
— Щодо братів, я з вами не можу погодитись.
— Чому?
— Який же, скажіть на милість, брат поміщик своєму батракові, чи, скажімо, власник заводу — робітникові, або куркуль — своєму пастухові?
— З класового погляду так, але по крові — вони ж брати? Мова в них однакова, звичаї...
— І це не перешкоджало одним експлуатувати інших. А до того ж на території Росії жило немало капіталістів німців, бельгійців, французів^ англійців, які прекрасно знали російську мову і перейняли всі звичаї російського народу. А найбільший російський поміщик цар Микола? Його родина і цариця хіба не були німецького походження? Але й "свої" пани нічим не відрізнялись від іноземних. Ні. Поміщик, заводчик, куркуль — це одна порода, а батрак, робітник, пастух — зовсім інша. Ви розумієте, про що мова? То, як, я вас питаю, вони — брати між собою, ті дві категорії людей? Таїса Сергіївна замислилась.
— Як вам сказати...
— Отож-бо,— лагідно посміхнувся Гаєвський.
— Думаю, що не брати,— погодилась молода жінка.
— І я так думаю,—повторив Микола.
Таїса Сергіївна хвилинку помовчала, задумалась.
— Дозвольте,— сказала вона,— але під час громадянської війни не одні поміщики воювали, боролись селяни, а може, й робітники — і з одного, і з другого боку.
Микола відкинув і це заперечення. Він сказав, що чимало селян справді воювало на боці білих, але це були куркулі, представники заможного сектора, а частина бідноти була обдурена. Таких було не багато. Що ж до робітників, то їх на боці білих майже не було. Тут Таїса Сергіївна перебільшила. Робітників важко обдурити.
— Але ми залізли в політику, якої ви, здається, не любите,— сказав він.— Мою книжку, якщо там буде про революцію, будете читати?
— Почитаю.
— Чому?
— Тепер, коли я знайома з автором особисто, цікаво буде простежити за його думками, збагнути його погляд на життя. Адже в книжці, крім описів страхіть війни, революції і всякої стрілянини, буде щось і про людей, про їх взаємини, любов. Буде все це?
— Буде.
— Тоді я, безумовно, прочитаю.
До кімнати ввійшла Надія Яківна. Вона постояла біля подружки, спитала, як її розважає Микола, поцілувала її і вийшла. їй хотілось уже знати, яке враження зробили одне на одного молоді люди, але, на жаль, не помітила ще нічого.
По відході господині розмова пішла іншим струм* ком. Микола довідався, що Таїса Сергіївна півроку тому овдовіла, що за місяць переїжджає з Кам'янця-По-дільського до Харкова, до своєї матері, яка мешкає на Клочківській вулиці.
Мати її, колишня учителька, самітна жінка, вже стара, потребує турботи, і вона, Таїса, єдина її дитина, буде помагати коханій матері.
Миколі приємно було чути, з якою любов'ю і теплом вона говорила про свою матір. Йому хотілось сказати щось ласкаве цій жінці, але він не знайшов таких виразів і висловив те, що спало на думку, що могло здатись навіть пошлим, якщо б було сказане не з такою щирістю, з якою сказав Микола.
— Ви, здається, дуже добрі і ласкаві,-— А потім додав тихо: — Тепер так мало таких.
Таїса Сергіївна не погодилась.
— З однієї фрази важко судити про людину,— сказала вона.— Що можна знати про когось, кого перший раз у житті побачиш і посидиш з ним півгодини?
— Іноді серце більше скаже, ніж мова.
— Сумнівно.
Від Таїси довідався також, що вона вчителька, як її мати, що з нового навчального року вона вже працюватиме в харківській школі.
Миколі наче потеплішало на серці від цих слів.
— Прекрасно,— сказав він захоплено.
— Що саме? — усміхнулась жінка.
— Те, що ви переїжджаєте до Харкова.
— Он як!
Таїса Сергіївна почервоніла, сама не розуміючи чому, і це ще більше збентежило Миколу. Він поглянув на неї збоку, милуючись принадою її обличчя, осяяного рум'янцем, як поцілунком сонця. Воно було прекрасне, і його образ щораз глибше западав у серце парубка. Тоді таким чудовим видався вечір у тихому харківському передмісті і таким милим гамір далекого міста і самітна зірка на блідому небі, що одним оком заглядала крізь відчинене вікно в кімнату.
В передпокої почувся голос господаря, що вертався з покупками. Скоро він з'явився на порозі кімнати. Друзі обнялись. Микола побажав іменинникові всього хорошого і подарував сво*о книжку.
— Є які зміни в порівнянні з першим варіантом? —.
спитав Владик, читаючи присвяту і перегортаючи лисі-ки книги.
— Небагато, але дещо змінено. Я вважаю, що в наш буремний час найважче бути його літописцем,— сказав Микола.— Поки написав книгу, поки її видали, країна зробила вперед такий гігантський крок, що все те, чим ще сам захоплювався, безнадійно застаріло.
— Погоджуюсь,— сказав Владик,— але письменник не статистик і не фотограф, а творець. Художник повинен малювати майбутнє суспільство, і таким, яким воно повинно бути при комунізмі. Письменники повинні бути пророками людства.