— Не треба сердитись,— сказала ніжно.— Ти добрий хлопчик, навіщо робити боляче бідній жінці? Мені
не легко живеться, повір, у тебе знаходжу спокій душевний. Чому ж ти мене хочеш позбавити цього?
— Намагаєшся мене розжалобити?
Микола сказав це з вдаваною суворістю, але Зоя Іванівна не злякалась.
,— Навіщо ти робишся гіршим, ніж є насправді? Ти славний, милий хлопець, таким і залишайся.
Микола онімів від досади. Він бачив, що його ця жінка розкусила, що вже ні суворістю, ні напускною грубістю її не візьмеш, вона просто не повірить. Вирішив узятись до справи інакше.
— Зоє Іванівно,—почав він, зібравши в допомогу всі сили доказу і логіки.— Нам треба подумати серйозно над становищем, в якому ми з вами опинились. Ви кривдите свого чоловіка. Я мимовільний ваш співучасник. Я не хотів цього, просив вас, ви не послухали, почали приходити, а я всього-на-всього здоровий, молодий чоловік, малодосвідчений в житті, а ще менше в любовних справах. По своїй слабохарактерності я зробився вашим коханцем. Але так довго тривати не може, добром скінчитись також не може і пахне скандалом, і то найближчим часом. Навіщо вам це? Зрозумійте мене! Моєю жінкою ви не будете ніколи.
— Чому? — перервала несподівано Зоя Іванівна, зрадивши цим здивованим запитанням свої таємні сподівання.
► — Ви ще питаєте: чому? Та хоч би тому, що ви— законна жінка іншого, а той інший — мій товариш по роботі, А зрештою, я не маю наміру одружуватись.. Я лю-; бив прекрасну молоду дівчину і був любимий, а,не одружився, бо не хотів брати обов'язків на себе, не закінчивши освіти і не маючи певного становища. А з вами, заміжньою чи розведеною, я не оженюсь. Я, ніколи не говорив вам, що люблю вас, бо не хотів дурити вам голову. З нелюбою ж одружуватись не маю охотц.
На обличчі Зої Іванівни заграла зла усмішка. Признання Миколи були справді болючі, він таки досяг мети, і йому здавалось, що силою логіки переконав її, але даремно.
ч — Чи одно робиться без охоти? — сказала вона. Микола скипів.
— Ви цинічна,—скрикнув він,—безсоромна, нахабна і розпусна!
— А ще яка? — спитала визивно Зоя Іванівна.
— Брехлива! Ви живете зразу з трьома. Ви намацали слабинку. Чого вам треба від мене? Ви ж зробили з мене коханця, одного з багатьох, а тепер робите підкоп, хочете захопити мене як чоловіка? Не вдасться! Ви інтриганка, ви втратили елементарну жіночу скромність, я ненавиджу вас і зневажаю. Тепер ідіть уже, на-сиділись, ідіть, у мене робота, і я не маю часу на лю-бЬвні забави, мені вчитись треба, чуєте ви? Ідіть!
Зоя Іванівна не рухалась. Вона була неначе приголомшена його образливою мовою. Такої, звичайно, не сподівалась, не вірила, щоб цей добре вихований хлопець перемінився зразу в бозпощадного викривача.
— Ви закінчили? — спитала вона, коли Микола замовк.
— Вам щось не ясно?
— Не ясно,— сказала твердо Зоя Іванівна.— Ви мене обвинувачуєте в розпусності. Але на якій підставі?
— Мало вам підстав? Живете з чоловіком, зі мною і ще з тим, так званим спільником по спекуляції.
Доведете?
— І не збираюсь. Дозвольте на цьому закінчити.
— Я не піду звідси, — сказала Зоя Іванівна.
— Ночувати будете?
— Заночую.
— Тоді я піду 3 хати.
— Ідіть.
Микола вхопив шапку і, мов навіжений, вибіг з хати. За порогом набрав в груди повітря, якого почало бракувати в його окупованій кімнаті, і пішов шукати Хому, щоб розказати, що трапилось, та просити його йти додому і випровадити якось раз і назавжди настирливо-нахабну гостю.
Почав накрапати нудний осінній дощ. Довкола міських ліхтарів потворились світляні ореоли. В спокійному стані Микола неодмінно звернув би на них увагу, але зараз він нічого не чув і не бачив.
11
Уже місяць Іван Дума їздив по селах, збирав прод-податок. Дума, як виходець з Галичини, був слабо обізнаний із придніпрянським селом, і це утруднювало роботу. Крім усього іншого, йому бракувало такту, уміння говорити з селянами. Хоч він і сам вийшов з села, а проте в психології селян розбирався погано. І тому на такі роботи, які його товариші виконували швидко і не так вже й важко, він витрачав дуже багато часу і енергії даремно.
Іван Дума з дитинства любив імпонувати комусь. Це було його слабістю. Малим нахвалявся перед такими, як сам, своєю силою, хоч він її не мав забагато, у школі — спритністю, знаннями, хоч не було підстав ними хвалитись; на війні — геройством, не зовсім розуміючи суть геройства, не знаючи, де і як треба його проявляти. Тут, на хлібозаготівлях, він був не від того, щоб показати силу своєї влади.
На початку революції, в перші її роки, військові люди — командири і комісари — любили військовий і шкіряний одяг. Це були френч, галіфе, чоботи, а зверху так звана кожанка, тобто куртка з хромової шкіри і рідше — з того ж матеріалу штани-галіфе. Це був загалом вигідний одяг, практичний, але й дорогий на той час.
Іван Дума був якраз так одягнутий, і цей одяг здобув йому прізвище комісара, яке на куркуля діяло приблизно так, як червоний плащ тореадора на бика.
Об'їздивши ряд сіл і насилу зібравши покладену на нього кількість продовольства, він з'явився в селі, у якому колись гостював Микола, коли ще працював у млині. Під час однієї задушевної розмови з Іваном Думою Микола розповів другові про свої митарства на початку свого трудового життя на Радянській Україні, про працю у млині, знайомство з робітниками, зокрема з сином куркуля Охрімом Гирею, і як він на запрошення цього Гирі відвідав його в селі, які там велись розмови, як він там зрозумів, що таке ворог держави, чому ведеться боротьба з багатіями.
• Коли виконавці підвели Івана Думу до садиби Гирі і назвали прізвище господаря, Іван пригадав розмову з Миколою.
"Ось де мешкає колишній напарник Миколи", — подумав Іван.
Велику хату під черепицею, оточивши з усіх чотирьох боків, стерегли високі столітні ясені. Вони стояли тепер мовчазні, безлисті, простираючи свої багатопалі голі руки над нею. За хатою сіріли ряди фруктових дерев. Іван помітив її ще здалека, як тільки він почав підходити до двору. Двір був обгороджений дротяною сіткою, прикріпленою до бетонових стовпчиків. Огорожа викінчувалась масивною брамою і хвірткою. Брама і хвіртка були на засові.