Микола підніс очі і руки вгору, як на молитву. Він був щасливий, що ця страшна жінка, нарешті, пішла, але її слова, що вони зв'язані вже навіки, не давали спокою.
"Що вона цим хотіла сказати, як розуміти цю неймовірну загадку? Що це — маячіння божевільної чи нахабство проститутки?"
Він не знав, хто ця жінка, він просто ніколи не цікавився нею, а вона, бач, не спускала з нього очей і до-п'яла-таки свого, добилась, чого хотіла, прийшла спеціально, щоб заволодіти ним і таким способом прив'язати до себе. Але навіщо? Чим керувалась вона? Якими почуттями? Що це було: шантаж, провокація чи просто розбещеність самиці?..
Тільки пізно ввечері він заспокоївся, але до книжки вже так і не брався. Ніщо не лізло в голову.
б
Друга зустріч з Іваном Думою, випадкова, як і перша, носила сердечніший характер. Іван цього разу був без жінки і поводився більш невимушено, без хизування. Микола довідався, що Дума нещодавно звільнений від роботи в ЧК, перейшов на працю будівельника.
Іван Дума вчився колись у віденській столярно-будівельній школі. Правда, недовго, всього рік. Це було по закінченні учительської семінарії. Він вирішив тоді, що професія учителя йому не підходить з огляду на стан здоров'я. Він боявся, що праця в школі може прискорити процес у легенях, на який йому вказували лікарі, та й сам він про це добре знав, бо не переставав покашлювати ще на семінарській лавці. У той час появилась була в газетах об'ява про набір учнів у столярно-будівельну школу у Відні. Організувало її якесь українське кооперативне товариство і набирало туди учнів. Іван, недовго думаючи, подався в столицю Австрії. Там він взяв багато дечого корисного. Учнів цієї школи підготовляли добре теоретично і практично, учителями були відомі у Відні майстри-німці, а Іван Дума з дитинства мав потяг до майстрування. Ще малим хлопцем 6—7 літ майстрував санчата з гнутої деревини,-сам гнув її, а потім, трохи старшим, ремонтував столи, стільці не тільки в своїй хаті, але й у сусідів, навіть у школі.
Все це давно минуло, а тепер Іван Дума став у Харкові начальником будівельної контори, яка мала піднімати з руїн ушкоджені війною будівлі.
Він був гордий з доручення партії. Оповідаючи про своє призначення Миколі, він сказав, що всі сили віддасть, щоб виправдати це довір'я, але боїться, чи вистачить знань.
— Це не хату ставити, а кількаповерхові будинки в місті, в столиці України.
— Ти ж не один будеш будувати,— потішав Микола.—Будуть же у тебе інженери, техніки, а ти лише слідкуватимеш за тим, щоб люди працювали чесно, щоб не розтринькували державних грошей і матеріалів. У тебе будуть більше адміністративні функції. Підбирай чесних помічників, ось що головне.
— Ти маєш, безсумнівно, рацію,— погоджувався Дума.— Та все ж я трохи потерпаю — надто вже відповідальна робота. Адже будувати треба не абияк. Це ж Харків — столиця України.
— Столиця, хоч, я гадаю, тимчасова,— сказав Микола.— Київ вічна столиця України, але не в цьому справа. Будувати треба всюди однаково добре: і в столиці, і в селі.
Дума погоджується.
— Вірно ти все говориш, тому й хвилююсь я.
В словах товариша бринять нехарактерні для нього нотки. Завжди він любив похвалитись, що нічого не боїться, ніякі труднощі йому не страшні, а тут він якось присмирів, видно, життя таки дечого навчило.
— Розкажи краще щось про себе,— посміхається Микола,— А відповідальності нічого тобі боятись. Ти ж комуніст, працюй. Все буде гаразд. А от про тебе особисто я нічого не знаю. Скільки літ ми з тобою не бачились, коли не рахувати тієї зустрічі біля кінотеатру, такої дикої для нас обох. А ми ж змалечку так любили один одного.
— Я також незадоволений з тої зустрічі, — промовив Іван.— Не знаю, чому тоді так вийшло.
Згадка про це була йому явно неприємною. Він тер свого широкого лоба, немовби намагався відігнати настирливу думку про те, як він холодно і офіціально вів себе з своїм давнім товаришем.
— Ти був тоді дуже незадоволений з мене? — спитав.
Микола бачив, що Іванові ніяково і досадно, і йому шкода зробилось товариша. Мало які причини бувають, що людина забувається'на хвилину, хто знає, які вітри бушували тоді в його душі, коли Микола несподівано з'явився на його дорозі. Зараз хотілось вияснити все це, просто виговоритись.
— Знаєш, Іване,— почав Микола.— З того часу, як ти мене допитував у сторожці джуринської цукроварні, багато води утекло. Я вже не той, ким був, і ти змінився. Ми, власне, не знаємо один одного. Тоді, біля кіно, після кількох літ розлуки, ти чомусь пробував показати мені свою вищість чи перевагу наді мною. Навіщо це було? Ти, мабуть, сам не знаєш?
Іван слухав мовчки, потупивши очі в землю,
— Я такої думки,— продовжував Микола,— що нам з тобою треба порозумітись. Погоджуєшся?
— Треба, — машинально сказав Іван.
— Отже, треба домовитись, або ми повернемось до давніх взаємин, якщо це буде, звичайно, можливе, бо те, що було властиве дітям, уже не притаманне юнацтву і може бути чужим дорослим людям, або ми станемо на суто офіціальну ногу і перестанемо зустрічатись. Мені шкода поривати з тобою,— закінчив Микола.— Пам'ять про нашу дружбу повинна б знівелювати натягнуті взаємини, що утворились під час війни. Тоді люди жили і думали іншими категоріями, ніж у мирний час. Як ти на це?
Микола замовк і чекав відповіді, якої довго не міг дочекатись..
Іван думав. Вони стояли на розі вулиці, повз них проходили люди, деякі оглядались на двох диваків, що мовчки стоять, задивившись у різні боки. Нарешті Іван запропонував:
— Зайдемо кудись, посидимо. Хоч у сквер чи у чайну. Ти взагалі п'єш? — спитав, звертаючись до Миколи.
Микола відповів, що горілки не п'є, як і раніш, але зараз згоден навіть і випити для компанії.
— Тоді ходім.
Зайшли в літній ресторан по Сумській вулиці і, поки їм подавали замовлену страву, розговорились по-дружньому.
— Мені неприємні спогади про той час, про який ти натякнув недавно, про твій полон і розмову у заводській сторожці. Я тепер знаю, що ти ні в чому не був винен. Тебе мобілізували, і ти пішов до війська, переконаний, що виконуєш патріотичний обов'язок перед своєю вітчизною. Я повинен був говорити з тобою інакше, треба було роз'яснити, у чому ти зробив помилку, і обійтися з тобою м'якше, щиріше, але тоді я був молодший, ніж зараз, тоді я ще не пізнав життя як слід. Трохи потьмарила мій мозок сила влади...— Іван обірвав на цьому слові.