— Чого ж ви так холодно привітались? — не без єхидства спитала Ольга Кирилівна. Вона уважно стежила за сценою зустрічі і швидко зауважила, що між цими двома чоловіками колись перебігла чорна кішка.
— Мабуть, тому, що не бачились і відвикли один від одного,— сказав Микола.
Ольга Кирилівна не вірила.
— Свежо предание, а верится с трудом,— процитувала розтяжно по-російськи.
Чоловіки переглянулись і усміхнулись.
— Правду жінка каже,—промовив Іван,—близькі так не поводяться. Що ж ти робиш? Працюєш?
— Працюю і вчуся в інституті.
— Он як! — здивувався Іван.— І вчишся в інституті! То ти тепер наша людина, а чого нам, своїм людям, цуратись?
Миколі хотілось вилаятись після цієї фрази, і не будь тут жінки, він сказав би Іванові кілька крутих слів, принаймні обізвав би дурнем, але при жінці стримався, тільки почервонів зі злості.
— Я завжди був своєю людиною в такому розумінні, як ти думаєш,— сказав він різко.
— Мабуть, ні,— не погодився Іван.— В свій час ти йшов проти меле зі зброєю в руках.
— Перш за все, не проти тебе. Це була б завелика честь. Але того, що я був у ворожому тобі таборі, мені не можна брати за зле. Я був солдат! Розумієш? Коли держава мобілізує, то хочеш чи не хочеш, а йдеш. А був мобілізований боронити від поляків нашу з тобою вітчизну. Кинули мене на Східну Україну, і я, не бажаючи цього, зіткнувся з тобою. В чому ж моя провина — я йшов воювати за Україну.
— І я за Україну,— перебив Іван.— Різниця та, що ти воював як націоналіст, а я як комуніст.
Микола підняв руку, неначе наміряючись нанести удар або самому заслонитись від удару. Його розбирала лють.
— Перестань говорити дурниці, — почав він, ледве стримуючись, щоб не вибухнути лайкою.— Ти був такий самісінький, як і я. А що ти трохи шидше зрозумів, куди йти, що ж — в цьому твоя заслуга. Усі ми, галицька молодь нашого часу, хворіли на одну хворобу: ми хотіли мати свою державу, а це називалось націоналізмом.
— Зараз ми цю державу маємо?
— Маємо.
— Значить, націоналізм зникає сам по собі?
— Повинен зникнути.
— А якщо він ще в кого є? — питає Іван. Микола мовчить. Він не розуміє, чого хоче Іван.
— Тоді його знищать, — відповідає він на своє питання.
— Поясни, я не розумію,— щиро просить Микола.
— Єй досі деякі націоналістичні організації на Україні, — шепелявить Іван, не дивлячись в очі.
— Я про таке не знаю,— каже Микола. Ці недомовки і якісь натяки його тривожать.— До чого це ти затіяв цю мову? — питає він.
Дума задоволений з ефекту, робить паузу, але це злить не тільки Миколу, але й Іванову жінку. Вона знає оту рису свого чоловіка — бажання похизуватись.
— Іван працює в органах, які борються з контрреволюцією, та не знає, як цим похвалитись, — говорить Ольга Кирилівна.— Я бачу, що ви будете такими дво-значниками говорити до півночі і ні до чого не договоритесь.
Іван задоволено глянув на свою дружину, а потім з неї перевів погляд на товариша, немов хотів сказати: "Он які ми, а ти казав — не сильний".
Без хизування Іван, видно, не міг. Його мова дратувала Миколу. Він виніс переконання, що Іван не довіряє йому з чисто професіонального становища, і це йому було неприємне.
Додому вертався у ще гіршому настрої. Усю дорогу лаяв себе за те, що зачепив його.
Про свою зустріч і про розмову Микола розповів удома Хомі.
— Краще б я не виходив з дому, аніж мав з ним зустрінутись.
Хома сприйняв цю звістку менш трагічно.
— Що він тобі? Зустрілись і розійшлись. Дітей у нього можеш не хрестити, — пожартував.
— А я й не збираюсь,— поспішив Микола, неначе справді йому пропонували бути хрещеним батьком.— Але мені шкода, що людина так очерствіла і озлобилась... Що його зробило таким: чи війна, чи він зроду такий?
— А ти б на себе подивився,— промовив серйозно Хома.
— Як так?
— Ти бачив, що Дума озлобився, не такий став, як був, а ти сам? Хіба ти зараз не бризкаєш даремно слиною на того ж таки Івана? Чому? Настрій у тебе поганий, не пощастило в коханні. Ти не знаєш, скільки разів ти мене образив, не помітивши того. Зараз ти несправедливий. Я не люблю таких. Обставини змінюють людей, от що. І його змінили, і тебе.
— Я таким ніколи не буду,— сказав Микола.— О, не забути мені того вечора, коли він допитував мене полоненого. Я думав, що там-таки застрілить, а за що? За те, що був в іншому мундирі, ніж він? Ми ж діти одного села, одної нації.
— Та не одної партії, — промовив спокійно Хома.
— Тоді я не знав партій. Я знав націю і думав, і боровся за її відродження.
— І він за це саме боровся, тільки в іншому таборі.
— Ти вже щось, м'яко кажучи, починаєш філософствувати,— покосився Гаєвський.
Хома встав, ступив крок до Миколи.
— Ні, тут нема ніякої філософії. Ви обидва боролись за Україну: ти за буржуазну, а він за пролетарську, і ти прекрасно про це знаєш, але тобі завгодно посперечатись, бо тобі не пощастило. Друг дитинства поводився з тобою не так, як тобі хотілось, тобто з меншою пошаною, ніж ти розраховував. Ось він хоч і непоказний, як ти твердиш, а вже одружений з вродливою жінкою, а ти?..— Він витримав паузу, любуючись, як Микола червоніє зі злості.— А ти і показний, а Сашу з-під носа вхопив інший.
Микола подивився на Хому таким поглядом, про який кажуть, як карбованцем обдарував. Проте Хому це не збентежило, навпаки, він з цікавістю чекав, що йому відповість приятель. Але відповідь Миколи була примирлива.
— Не маю я охоти з тобою говорити,— сказав він,— занадто в тебе сьогодні грайливий настрій. А мені не до того. Давай краще попрацюємо.
— Чудесно, — зрадів Хома. Студенти сіли до роботи.
4
У Харкові, на площі Рози Люксембург, недалеко від готелю "Асторія", де поміщався зараз Наркомпрод, був будинок для приїжджаючих селян. Він так і називався: Селянський будинок. У клубі цього будинку щопонеділка відбувались літературні вечори. Вони були дуже цікавими і разом з тим зовсім не подібними до того, що ми звикли називати вечорами. Тут не було ні концертів, ні конферансьє, не було музики, ні танців, не було буфетів, ба й роздягальні. Відвідувачі цих вечорів приходили і сиділи в своїх кожухах, якщо це було взимку, та в чім хто міг влітку, але публіки було завжди повно, і складалась вона переважно з робітничої і селянської молоді, студентства — дітей робітників і селян та інтелігентів, що цікавились літературою. Заходили туди іноді професори, викладачі університету і вчителі середніх шкіл.