Микола не відповів.
— Ти хочеш перейти на другий курс інституту чи, може, покинеш науку?
Микола стрепенувся. Згадка про інститут, про можливість втратити його зелектризувала. Він відразу протверезів.
— Чого ти? — спитав, підводячись з ліжка.
— Встань, візьми себе в руки, нарешті,— крикнув Хома.— До чого це подібне! Вставай, помий свою подобу, іди на вулицю, прогуляйся, піди в кіно, зрозумій, кінець кінцем, що твоє лежання уже нічого не поможе.
— Що я наробив? — мало не заплакав Микола.
— Ну наробив, знаю, що наробив,— не міг не погодитись з ним Хома.— Але ж треба якось далі жити. Ти занедбав роботу в установі, за це можуть позбавити праці, занедбав заняття в інституті.
Хома був наполегливий і педантичний, до того ж з задатками старохолостяцької буркотливості, яку не дуже долюблював Микола.
— Тут ти вже перестарався, — перебив він товариша, оглядаючи після сну свою фізіономію в дзеркало. Звідти дивилось на нього молоде, без єдиної зморшки, досить принадне обличчя. Микола задоволено усміхнувся своєму відображенню.— Нічого я на службі не занедбав, і в інституті не так страшно, як ти малюєш. Маю ще скласти один екзамен і складу.
— Тим краще. Тепер іди пройдись.
— Чого ти мене гониш? — спитаа Микола, приглядаючись до товариша так, наче він його вперше побачив.— Ти, може, кого чекаєш?
— Не маю твоєї натури. Йди, я буду працювати, а ти мені дієш на нерви.
— Позитивно? — спробував пожартувати Микола.
— О, звичайно!
— Тоді я піду!
Микола вмився, одягнув чисту сорочку і вийшов на вулицю. Вирішив піти в університетський сад. Там вечорами було дуже гарно. Не раз він із Сашенькою гуляв по цьому саду. Хотілось хоч посидіти на лавці, де колись сиділи удвох.
Степовим небрукованим провулком піднімались хмари пилюки.
Підносячи високо ноги, щоб не набрати піску в черевики, Микола вийшов на Москалівську вулицю, що вела до центру міста. Проходячи повз невеличкий кінотеатр на Москалівці, прочитав афішу, на якій був зображений улюбленець публіки знаменитий комік Макс Ліндер. Йшов фільм з його участю.
Микола швидко змінив план прогулянки. Вирішив, що сидіння на лавочках, на яких колись проводив час з коханою, не загоїть, а ще гірше роз'ятрить свіжу рану. Можливо, кіно на деякий час розвіє похмурі думи.
Біля каси кінотеатру було всього два чоловіка,, бо сеанс уже почався. Микола купив квиток і увійшов у вже затемнений зал. Картина була комічна, і Микола щиро посміявся з неймовірних пригод героя фільму в незмінних штанях в смужку і циліндрі, але коли в залі спалахнуло світло, він почав пробиратись до виходу з опущеною вниз головою. Виринули спогади про те, як він ходив у кіно і в оперету з Сашенькою і яким щасливим почував себе в той час.
Увійшовши з залу в темний коридор, що вів на вулицю, Микола вловив за собою дуже-дуже знайомий голос. Бувають же у людей просто-таки неповторні голоси.
Микола оглянувся і відчув, як у лице йому вдарила кров, бо за ним, в двох метрах, пробирався до виходу його колишній друг дитинства Іван Дума. Він не бачив Миколи, бо дивився під ноги і розмовляв з якоюсь не першої молодості, але ще красивою, пишною жінкою. Можливо, дружиною. Коли всі вийшли на вулицю, Микола переконався, що це таки був Іван Дума. Він і зараз не помітив Миколи, був зайнятий своєю дамою, якій, з властивою йому манерою, досить голосно щось оповідав. Одягнутий був у піввійськовий костюм, в якому ходили в той час низові партійні працівники і службовці, безпосередньо зв'язані з виробництвом. Це був так званий френч і галіфе, а на ногах зимою і літом — чоботи.
Микола подумав, що Іван працює на якомусь будівництві, а може, в якійсь піввійськовій установі. Деяку хвилину було завагався — чи підходити до нього, чи ні. Одне те, що у самого було препогано на душі, а крім того, ніяк не міг забути тої зустрічі в бараці цукровар-ників під Рахнами Лісовими, а потім допиту в сторожці, де Іван, через збіг обставин, став на коротку мить паном його життя і смерті.
З того часу як вони розлучились, минуло вже більше трьох років. Який же він зараз? Що робить? Що за жінка з ним?
Цікавість перемогла, і Микола вирішив відновити знайомство, бо коли ж буде знову така нагода побачитись з земляком? А зустрітись вони мусять. Отже, вирішив, що буде, те й буде. Ці думки, сумніви і рішення промайнули в мозку блискавично, і коли Іван Дума зі своєю дамою, постоявши хвилину на тротуарі, зібрались іти в сторону центру, Микола мовчки загородив їм дорогу.
Важко вгадати, які почуття з'явились раптом в душі Івана Думи, колишнього командира червоного партизанського загону, при зустрічі з близьким другом дитинства, який кілька літ тому волею випадку потрапив йому в руки як полонений офіцер української галицької армії. Тоді Іван відпустив його і навіть допоміг утекти. І ось знову зустріч уже серед мирних умов...
Іван поморщив чоло.
Чи пам'ятає Микола Гаєвський ту дуже важливу і взаємно неприємну ситуацію тоді, на тому заводі? Як же Микола поставиться до нього зараз? Іван не забув, ким був для нього батько Миколи і сам Микола. Хто ж він тепер?
, — Як ти тут опинився? — видавив з себе, нарешті, Дума.
— Як опинився? — перепитує Микола, стискаючи руку товариша.— Це довга історія.— Він вже жалкує, що зачепив Івана. Рівночасно обидва чують, що взяли фальшивий тон.
— Ми з тобою купу літ не бачились,— каже Микола, трохи опанувавши себе,— а маю враження, що ти не радий зустрічі.— Він не може відмовити собі в приємності ущипнути словом давнього приятеля і додає: — Правда, тепер ти вже не такий всесильний, як був тоді, того пам'ятного разу...
Іван також уже взяв себе в руки і жестом руки не дає товаришеві закінчити фразу.
— Чекай,— каже вій,— так ми ні до чого не договоримось. Який я зараз — чи дуже сильний, чи ні, ти ще не знаєш, і не про це мова. Ми ось стоїмо вже кілька хвилин і не то розмовляємо, не то пікіруємось, а з нами третя особа, якій наша незрозуміла розмова навряд чи приємна. Я вас познайомлю. Це моя дружина, Ольга Кирилівна, а це — звернувся він до дружини,— це мій друг дитинства, шкільний товариш і найближчий земляк.
Він назвав ім'я, по батькові і прізвище Миколи.