— Хто це? — вирвалось в обох. Хлопці зі страхом переглянулись.
— Це ж козаки! — прошепотів Михайло.
— Звичайно,— підтвердив Микола.
Вершники стояли в тій стороні, де сонце сідає на спочинок, куди зібрались далі втікати гості глухого попа. Здивувала хлопців ще й та обставина, що на дорозі не видно було жодного біженця. Куди вони могли дітись?
Глянули на схід — і все стало ясно. З долинки величезними колонами насувалась на село суцільна сіра маса. Російська армія!
Хлопці полетіли в плебанію, щоб оповістити про те, що бачили. Вістка подіяла як вибух бомби. В домі зчинився переполох. Матері ховали по кутках дочок, готові вкрити їх собою, як квочки курчат. Хто ліз ховатись на горище, хто питав, де пивниця, хто біг у сад, на подвір'я, в хліви. В кімнаті стало вільніше. Крім господарів, які нікуди не бігли ховатись, залишилась Кубрачиха, якій зі страху відняло ноги, і ще кілька незнайомих жінок і дітей, в тому числі і діти Кубраків. Не встигли хлопці й озирнутись, як під вікнами появились солдати. Люди здебільшого літні, з вигляду селяни, у багатьох були добрі, лагідні обличчя, далеко приємніші, ніж у австрійських мадьярів, та й мова зрозуміла, не така, як у тих. Солдати просили води, а коли можна, то й свіжого хліба. Господиня звернула благальні очі на Миколу, і він зразу ж взявся господарювати. З кухні приніс відро води, поставив на стілець під вікном, Михайлові велів подавати воду, а сам різав хліб на шматки і подавав прохожим. Солдатів проходило багато, буханці зникали один за одним.
Кубрачиха півлежала в кріслі, велика, як гора, і час від часу кричала:
— Люди, ми боїмось вас!
— Ми разве кусаємся? — посміхнеться якийсь солдатик і йде далі. Хто вип'є води і теж іде далі. Хтось попросив огірка.
— Чи є огірки? — спитав Микола.
— У пивниці є,— відповіла господиня.
Тепер голова її захиталась ще швидше. Треба було йти до пивниці, але йти туди ніхто не наважувався. Господиня знов попросила Миколу виручити її.
Микола побіг до пивниці. Коли очі його звикли до темряви, він швидше почув, ніж побачив, що тут він не сам.
"Якийсь солдат уже тут,— подумав,— хоч би штиком не проколов".
Він притиснувся до стіни, чиркнув сірника і... о, диво! За бочкою сидів отець Харитон. Не впізнавши Миколи і думаючи, що це солдат, він покірно підняв угору руки. Як не стримував себе Микола, але не міг не засміятись. Це була незабутня картина. Микола заспокоїв панотця, вони вдвох викотили бочку, і тут же, з доручення Миколи, панотець почав роздавати солдатам квашені огірки.
10
Микола вирішив негайно вертатись додому. Сонце пройшло вже більше половини своєї денної дороги, чекати не було чого: тепер він переконався, що "москалі" не такі вже страшні, як їх малюють, навпаки, з ними наче спокій прийшов. Не чути було більше ні пострілів гармат, ні тріскотні рушниць, ні кулеметів: за військом мирно йшли обози, ситих коней поганяли українські селяни в солдатських мундирах і співали українських пісень.
Ні з ким не прощаючись, Микола накинув на себе гімназичну пелерину, з якою поки що не розставався, і швидко подався в бік Теребовлі. Йому не обов'язково було переходити через місто, але він хотів побачити його після пожежі, та й дорога з Теребовлі додому була добре відома, а незнайомими дорогами в такий тривожний час іти боявся.
По дорозі зустрічав щораз нові обози, легку польову артилерію, артилеристів, саперів, телефоністів, санітарні повозки з візниками на передках. Все це їхало і йшло, але ніхто не затримував Миколу, не чіпав. Іноді дехто з солдатів питав жартома, чи далеко до Відня, бо він, мовляв, збирається до Франца Йосиповича в гості. Оце й усе.
Уже на підступах до міста побачив дим і почув запах згарищ. Теребовля все ще горіла. У місті було майже безлюдно, коли не рахувати кількох мародерів, що хазяйнували в розбитих крамницях. Микола побачив серед них і знайомого — це був недавній сторож в'язниці. Він наклав на голову один на одного десять капелюхів і ніс додому. Микола звернув, щоб з ним не зустрітись, бо соромно було за людину. Проходячи головною вулицею, він переступав через гори паперів, сміття, купи скла. З однієї крамниці було викинуто і розбито об тротуар всі годинники. Тут валялись дорогі маятникові, в різноманітних дерев'яних футлярах, більших і менших, простих і оздоблених різьбою та мося-жем, звичайні ходики, будильники. Не було тільки кишенькових,— ті, певно, розкрадено, і заради них розграбовано, а потім підпалено крамницю. Тепер Микола не мав ніяких сумнівів, хто саме підпалив усе місто. Пройшовши вулицями, парубок звернув через місток до казарм, які тепер стояли порожні, і битою дорогою подався до села Семенова — останнього населеного пункту на його дорозі до лісничівки. Там він думав застати всю свою родину.
Виходячи з міста, бачив, як за ліс сідало сонце, а поки вийшов із Семенова і вибрався на горбок, то й зовсім смеркло. На полях було тихо, ніде ні живої душі. На потемнілому фіалковому небі, тепер уже і на західній його частині, червоніли заграви. Це мадьяри палили ті села, через які відступали; у тій же стороні торохкотіли тисячі коліс обозів, гармат, двоколок з патронами і снарядами, і цей гуркіт тільки підкреслював тишу, що неподільно панувала в полі. Ту милу, літню тишу, знайому всякому, хто побував присмерком у полі і хто умів у неї вслухатись. Не ту мертву, могильну, від якої аж у вухах дзвенить, а тишу живу... Микола саме так визначив її. Ось її злегенька порушив деркач, бродячи серед трав і посилаючи в ніч свій однотонний, любий серцю крик: "дир-дир...". Там десь перепел ударив — маленький, мов грудочка сухої землі, сірий півник; зацвірінчав цвіркун, зашептали в стерні польові коники, в недалекому гаю затужив пугач, і знов якийсь час тиша, поки не повторяться ті самі голоси.
Темрява лягала щораз густіша. Розморена денною спекою, готувалась до сну земля. Здавалось, що вона оце лягла, наче важка чорна корова, випускаючи крізь ніздрі могутній видих, від якого росою вкрилися збіжжя, стерні, польові трави і квіти...
Але ось в південній частині неба немов посвітлішало, і через кілька хвилин з-за обрію виринув червоний півмісяць. Зупинився на мить і поволі поплив угору. Він, мов нічний сторож, заступав на свій пост. Заступив і пішов по небесному тоці, а перед ним, мов горобці, розлетілись зорі.