— Сідайте й ви,— каже Саша.
Микола покірно сів проти них на стілець. Він думав, що зараз почнеться найстрашніше: докори, плач, і не уявляв, що буде говорити, як виправдає свій вчинок. Його провина була не тільки в тому, що покинув їх без видимої причини, але що ніколи не зайшов до них, а він уважався в домі за добре вихованого, і сам мав себе за такого.
Одначе побоювання його були даремні. Він не почув дорікань. Навпаки, вони завітали неначе для того, щоб просити у нього пробачення.
— Ми вирішили...— почала Марія Адамівна і замовкла. Нервовий рум'янець вкрив її обличчя. їй стало боляче. Але скоро взяла себе в руки і закінчила почату фразу.— Ми прийшли сказати вам, що Сашенька виходить заміж.
Після цих слів вона глибоко зітхнула, наче звалила з пліч важкий тягар.
Микола не повірив своїм вухам. Що це — жарт чи знущання? Чому вони прийшли до нього з цим повідомленням? Чи для того, щоб йому жалю завдати, чи посміятись з нього, чи показати, що обійшлись без нього?
Всі ці думки раптом промайнули в його свідомості. Він не знав, що мав на це сказати, але відчув, що блідне, а по спині заходили холодні мурашки.
Марія Адамівна зрозуміла стан хлопця і, боячись, щоб він не зробив якоїсь дурниці, поспішила заспокоїти його і сказала, що вони прийшли для того, щоб він усе знав, щоб не було недомовленостей і жалів.
Микола зрозумів це так, що коли він скаже не йти заміж і пообіцяє одружитись, то Сашенька, незважаючи ні на що, розірве зносини з тим, хто претендує на її руку, і вийде за нього. Але чи так? Він добре знав Сашу. Це не вертихвістка, а горда, самостійна дівчина. Вона просити не стане. От коли б він покаявся та попросив, хто знає, чи не змінила б рішення. Мабуть, одного слова вистачило б, одного слова — "пробачте". Але в його голові нитки думок почали плутатись. Кохання поступилось злобним поняттям гонору і жалю, і ці нікчемні котята, граючись, плутали нитки його думок у безладний жмуток, і розплутати його він зараз уже не в силі. І він промовчав, не сказав цього заповітного слова, єдиного слова, що перевернуло б уверх дном усеньке його існування, і життя пішло б зовсім інакшими стежками, поруч з чудовою дружиною, вирвало б його із затхлої холостяцької келії на широкі простори. Він не сказав цього слова, хоч бачив, що відлітає його синя пташка назавжди, навіки, а він залишається на своєму брудному ліжку комірника у чужій хаті. Перед очима виникає в усій яскравості постать того, хто має з нею одружитись.
Микола здригається, мов від холоду.
Тоді, коли він ще мешкав в домі Сашеньки, то не раз думав, що у дівчини до нього був якийсь хлопець, що любив її і вона його любила. Але це була найкраща пора їх кохання, він був певний за себе й ніколи ближче не цікавився тим уявним хлопцем. Коли ж з'явився Іщенко, справа обернулась інакше. Це вже був конкретний суперник. До його появи Микола ніколи не уявляв, що Саша може покохати іншого, а от зараз переконався, що це можливе. Ось вони прийшли — і його вчорашня наречена, і її мати. Прийшли і стоять, мов чужі. Тепер і він для них чужий. Він уже не мав права обняти дівчину, що ще так недавно вела "статистику" поцілунків. Вона вже чужа наречена, справжня, офіціальна наречена того Іщенка, що просив відступитись, бо він "за неї кров проливав...". Дивні бувають люди на світі!
А може, це їй і заімпонувало?
Микола думає, але не може вимовити слова. Як тільки він їх побачив, то подумав, що прийшли просити його вернутись. Як же він цього прагнув у душі! А вони, бач, завітали, щоб кликати на весілля!
— Скоро все у вас робиться, — промовив, нарешті, з болем.
На нього дивились печальні очі дівчини.
— Що саме? — спитала тихо. Досі вона не відзивалась ні словом.
— А те, що заміж виходиш. Значить, за короткий час, що я пішов, встигла полюбити? Так же по-пустому заміж не виходять, хіба...— Він витримав невеличку паузу і закінчив несолідно: — Хіба що мусять.
Марію Адамівну враз пересмикнуло від цих його несправедливих злобних слів. Хотіла йому зразу відповісти, може, не менш дошкульними, але погляд дочки стримав, і вона подавила в собі хвилювання, і слова застряли в горлі. Чекала, що скаже дочка, якій безпосередньо кинуто виклик.
— Як це розуміти? — спитала дівчина, стаючи з блідої червоною.— Ти щось усміхаєшся, — каже роблено спокійно.— Ми з тобою любились більше року, хіба ти маєш якісь підстави робити такі... припущення?
Микола зрозумів, як він тяжко образив дівчину. Йому хотілось за всяку ціну переконати її, що він нічого злого не мав на думці, але це вже зробити було нелегко.
— Ти мене зле зрозуміла,— почав він.— Нічого образливого я не мав на думці.
Але Сашенька більше не хотіла слухати. їй було досить, вона дуже пожаліла в душі, що прийшла сюди, бо з її приходом розвіялись, як дим, ілюзії, зник ореол, що ним вона вінчала голову цієї людини.
— Ходімо, мамо, — сказала вона,— ходім, щоб ще більше не шкодувати, що сюди прийшли. Ми йшли з чистим серцем. Я йшла, щоб сказати тобі, що не забула. Була здивована, що без причини пішов від нас. Була ще більше здивована, що не давав про себе вістки. Хотіла вірити, що тільки інтриги Юрія є причиною розриву, а тепер бачу, що не те, що не любив, що вхопився за перший-ліпший привід, аби розійтись. Ми з мамою не забули всього того хорошого, що ти зробив для нас, ми полюбили тебе, як рідного, і зараз прийшли, щоб ти вирішив, що мені робити, а ти, бач, як зрозумів наш прихід.
Микола стояв як побитий. Слова Сашеньки хльостали його по відкритих нервах.
— Ви не так мене зрозуміли,— лепетав він.— Я нічого злого не мав на мислі.
— Не виправдуйся! — гострим поглядом зупинила його Саша, — Навіщо говорити неправду нам і собі. Хай добра пам'ять про тебе залишиться у нас назавжди. Я виходжу заміж. Трапляється порядна людина, і я зв'яжу з нею свою долю. Жити мені одній важко. Моєї заробітної платні на всю родину не вистачає, ти сам знаєш. Тепер ще з'явився Юрій, він досі без роботи.
— Чому? — невпопад спитав Микола, неначеб це було головне.
— Не знаю чому. Куди не кинеться — не приймають. Може, тому, що служив у білих. Може бути й таке, що його посадять, а тоді знов ми опинимось на порозі голодної смерті. Годі, більше не можу.