Потяглись довгі дні і праці і навчання. Не завжди було легко. Іноді доводилось просиджувати і відробляти пропущені в установі години, коли ж не було великої роботи, то й так обходилось.
Андрій Олександрович був хорошим керівником, він розумів, що новій Радянській державі потрібні й радянські кадри, і усіма засобами сприяв навчанню свого молодого співробітника.
Так минуло перше півріччя. Микола успішно склав усі заліки. Зате його дні і ночі були ущільнені до краю. Він помітно схуд, змарнів, бо харчуватись доводилось знов як-небудь, то всухом'ятку, то в студентських їдальнях, де того часу годували не найкраще.
Крім занять в іституті і роботи в установі, Микола знаходив час для читання української і російської літератури, головним чином поетів. Вивчення російської поезії почалось ще до приїзду Юрія. Тоді поетів читав він з Сашенькою. Вона приносила книжки з бібліотек, і вечорами, вони вдвох ними милувались. Книжки були переважно такі, які подобались Саші. Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова, Некрасова Сашенька добре знала, ці книжки були у неї на книжкових полицях, з ними знайомився Микола без неї, а з Сашею вони перечитували Блока, Брюсова, Надсона, Сєверяніна.
Ні Надсон, ні Сєверянін не зробили на Миколу великого враження, але читання поетів взагалі мало на нього значний вплив, і він знов почав уже найсерйозніше писати сам. Перші свої вірші, написані в помешканні на Гончарівці, він читав Саші, червоніючи, але дівчина хвалила, може, тому, що любила автора.
Після приїзду Юрія і кількох практичних розмов про поезію і способи віршування його вірші виходили технічко кращими. Проте, як не дивно, коли він був щасливий з Сашенькою, було якось менше охоти до віршування, тепер же, коли це щастя було втрачене назавжди, виникла потреба виливати своє горе на папері. І він писав, коли тільки була вільна хвилина,— на роботі, в іституті, складав вірші по дорозі додому, вдома. Писав для Саші.
У віршах оспівував свою любов і страждання. Саша заповнила собою всю його душу. Він почував, що так, як її, більше нікого кохати не буде і ніколи вже не зазнає справжнього щастя.
Одного весняного вечора Микола сидів задуманий за столом. В кімнаті не було нікого, Хома пішов до університету, крізь відчинене вікно разом з далеким шумом міста вливались аромати весни. На безхмарне небо, з якого тільки що за обрій зайшло сонце, вийшов місяць, щоб почати свій відвічний обхід зоряного неба.
Перед Миколою лежала розгорнута книга, але він не читав, думав про своє горе. З того часу, як покинув дім на Гончарівці, здається, ні разу не посміхнувся.
Хома не належав до веселих людей, але й він починав лаятись, іцо той і словом ніколи не обізветься, а сидить, як сич, надутий. Хома радив забути дівчину, бо навіщо думати про те, чого вже не можна вернути. Зрештою, тут не якась трагічна причина розлуки, а сам того хотів, отже, нема чого киснути.
Тоді бідному Хомі діставалось від Миколи, але настрій від цього в нього не змінився. Несила забути дівчину, коли за нею щодня серце плаче, коли всі думи біля неї, коли вона ввижається вві сні і наяву. Це вже не Оксана. Там було хоч і дуже сильне, але перше, ще хлоп'яче захоплення, а тут прийшло поволі, крок за кроком велике кохання дозрілого чоловіка.
До зустрічі з Сашею він свято обіцяв собі ніколи не піддаватись першому почуттю, щоб потім не нарікати, не наражати на страждання себе і ту особу, яка йому припаде до вподоби.
Після знайомства з Сашенькою довго боровся зі спокусою, але перемогло справжнє почуття, яке перевірив протягом цілого року. Та все пропало, розсипалась кришталева будівля чарівної любові. Устав і почав ходити від дверей до стола, як лев у клітці. Ходив, аж голова закрутилась. Тоді сів знову за стіл, спер голову на руки, задумався:
"А може, й це ще не кохання? — прийшло раптом на гадку.— Може, його зовсім немає? Може, воно існує тільки в поезії і в романах, а насправді це тільки союз двох людей на договірних началах і не більше?"
Ні, ні, він гонить геть таку думку. Коли б так, то не цікаво б жити, він же і зараз любить Сашеньку і, може, сильніше, ніж раніш. Ех, коли б знов вернулись ті солодкі розмови в зеленому садочку за домом, коли б вернулись оті п'янкі вечірні прощання.
Його гарячі думи перериває раптом чийсь дуже знайомий голос під вікном. Хлопця кидає в жар і в холод. Що це, сон чи галюцинація? Але ні, не сон. Прислухається — і собі не вірить.
— Чи вдома він? — питає ніжний дівочий голос.
Серце Миколи починає голосно битись. Він зривається з місця, виглядає через вікно і бачить Сашеньку та її матір.
— До вас можна? — питає Марія Адамівна. Вона бліда і вся в чорному, наче в траурі.
Микола запрошує гостей, а сам швидко поправляє ліжко, ховає під покривало не зовсім чисту подушку, прибирає на столі; але що можна зробити за кілька секунд, поки жінки пройдуть коридором. Зараз вони побачать холостяцьке запустіння і нужду.
Ось вони вже стукають у двері.
— Прошу,— виривається зі стиснутого спазмою горла.
Микола хоче піти до дверей, та вони вже відчинились, і на порозі стала Марія Адамівна. З-за неї виглядала Сашенька. Вона в білому платті, зграбна, як порцелянова фігурка, на голівці, в тон її ніжному личку, рожевий капелюшок. Вона усміхнулась, проте Миколі здавалось, що ця усмішка породжена болем.
В першу хвилину він не міг вимовити й слова. Йому було соромно і за свій вчинок, і за недбалий одяг, і за кімнату, запущену, давно не білену, за безладдя в ній і за бідність, що визирала з кожного кутка.
Хотів щось сказати, але не знайшов слів.
— Не сподівались гостей? — посміхаючись, спитала Марія Адамівна.
— Не сподівався,— каже Микола, цілуючи їй руку.— Не сподівався. Раніш, може, й так, але зараз — ні,
— ї раді нам чи ні? — питає знов мати Сашеньки. Микола запевняє, що дуже радий.
— Слів не маю, щоб висловити всі почуття, що отут зібрались в серці з вашим приходом. Сідайте, прошу. Але і сісти нема де як слід, хіба на ліжко. Не погребуйте.
— Не турбуйтесь,— каже Сашенька. Це її перша фраза, відколи увійшла.
Вона бачила заклопотання недосвідченого господаря і, щоб не бентежити його, швидко сіла на ліжко. Марія Адамівна зайняла місце поруч з дочкою. Микола стояв, опустивши руки, не знаючи, що далі робити.