— Всі вони однакові,— не здавалась стара тітка.— Коли б мав чесні наміри, не зволікав би. Все, що він говорить, не оправдання. Може, у них там, в Австрії, всі мусять мати вищу освіту, щоб женитись, а у нас, слава богу, і без вищої освіти дітей родять.
Хоч Марія Василівна і була знана своєю бурчли-вістю, проте її слова не пройшли непомітно, і Саша почала задумуватись. А що, коли справді покине? Вона гнала від себе геть страшну думку, страшну для неї, як смерть. А тут знов з'явився Володя Іщенко і час від часу давав про себе знати чи листом, чи букетиком квітів. Такі букетики почали з'являтись на веранді, де вона любила сидіти, і на її підвіконні. Починаючи від білого рясту, з'являлись послідовно сині проліски, фіалки, конвалії, бузок. Ніхто не бачив, як з'являлись квіти, але не важко було здогадатись, хто їх приносив.
Від Миколи приховували про ті букетики, боячись, що, довідавшись, докорятиме дівчині, яка ніяких приводів не давала до того, щоб їй такі подарунки роблено. Кожен букетик ранив її серце, вона демонстративно викидала квіти, щоб він, прийшовши, бачив їх розтоптаними на землі. Але це не помагало. Квіти з'являлись ще частіше. Підозрівали, що юнак посилає їх через когось із сусідів. Було взято під обстріл сусідських хлопчаків, молочарку, двірника, але даремне, не зловлено нікого, а букетики в різну пору таки з'являлись. Найчастіше вночі, бо удосвіта вони вже лежали на підвіконні.
Настирливість Іщенка завдавала великих душевних мук дівчині. Вона почувала себе винною перед Миколою, що не говорила йому про листи і про квіти. А раз якось не витримала і призналась. Все сказала, і про те, що двічі бачилась із своїм другом дитинства, і розповіла, яка була між ними розмова.
— Він просив мене, благав, щоб я порвала з тобою і вийшла за нього заміж.
— І що ж ти йому відповіла?
— Хіба ти не догадуєшся? Я тебе люблю одного, і про це йому сказала.
Саша на мить задумалась.
— Удома мені кажуть, що ти охолонув до мене, але це неправда, я не вірю. Хіба б ти міг? Хіба я гірша стала? Не може того бути.
— Ні, не гірша,— заговорив швидко Микола.— Не гірша. Ти чудесна. Мене чарує твоя постать, твої руки, голос, усмішка і твій мовчазний погляд. За цілий рік ти не зробила мені найменшої прикрості. Ти умієш говорити і мовчати, а сміх твій — то пісня солов'їна. Ти ніколи не виставляла себе напоказ тому, що ти просто чесна, тому, що любила по-справжньому. Ти могла б бути найкращою дружиною на світі, і я знаю, що коли не дістану тебе, не буду ніколи щасливим, а почуваю, що не дістану,— закінчив він і понурив голову.
— Чому? Чому ти так кажеш? — з болем крикнула Саша. Вона підійшла до Миколи, що сидів блідий у кріслі біля стола, взяла у свої долоні його лице, як то звикла була не раз робити, і пильно глянула йому в очі. Він не моргнув.
— Кажу так, як думаю, як серце чує...
Саша безсило опустила руки. Вона раптом відчула, що щось увірвалось в їх взаєминах, що луснула якась невидима струна серця, видавши з себе печальний передсмертний звук.
Відповідь злякала дівчину. На її чоло лягла печаль, і вона зразу змінилась, як ясний день, коли раптом сонце закриє хмара. Вона зблідла, уста задрижали, стримуючи плач.
— То щось не так,— промовила по добрій хвилині, опанувавши себе,— Ти не все сказав. Ти приховуєш якусь важливу причину, може, таємницю, може, недугу, я вже не знаю, що думати.
Микола встав і заходив від вікна до дверей.
— Даремно тривожишся,— сказав.— І таємниці нема, і недуги нема. Здоровий я фізично і морально, мені недостає, мабуть, мужності. Я не можу брати на себе обов'язків, не будучи певним, що з ними справлюсь. Я не маю ані постійної праці, з якої міг би забезпечити родину, ані завершеної освіти. Війна перегородила мені шлях до неї, кинула у безодню, де я знаходив тільки злидні, де я в свої двадцять літ бачив штабелі замерзлих трупів, витрушував над вогнищем маси вошей, де я бачив людську кров у такій кількості, якої дай бог нікому не бачити. Я бачив голод, виснажені тільця дітей, нарешті, голод у вашому домі. Я не знаю, що буде завтра. Європа наче на вулкані, що може вибухнути будь-якої хвилини, а тоді знов кров, голод, воші, знов те саме, а може, й гірше. Ти бачиш, як я зараз ходжу вбраний. Як жебрак. Як же буду дивитись на тебе, не маючи змоги купити тобі й дешевенького плаття? А коли підуть діти? Чим будемо їх годувати? Де будемо брати для них щодня молоко? Ні, я занадто люблю тебе, щоб вести на злидні.
— Я знаю інакше,— перервала Миколину мову Саша.— Я знаю приказку: "Щоб і не було що їсти, а щоби було з ким сісти".
— Це в теорії так, а на практиці інакше. Саша більше не сперечалась.
— Добре, друже,— промовила спокійно,— ти сьогодні збуджений, поговоримо про це іншим разом. Може, час принесе тобі веселіші думки.— Вона простягнула Миколі руку, і він поцілував її.
Більше вони того дня не бачились. Поговорити так, як цього разу, більше і не довелось.
Події чергувались швидко одна за одною. Кілька днів по цій розмові з Сашенькою Микола віч-на-віч зустрівся зі своїм суперником. Це було вранці, як тільки Микола вийшов з двора, поспішаючи на роботу. Його, як майже щодня, до воріт проводила Сашенька. Вранці вона встала весела, за сніданком щебетала, як пташка. А до того ж ранок видався чудесний. На травичці у дворі перлилась роса, бо сонечко ще ніжилось в тумані. Було ще дуже рано, Микола виходив на роботу на дві години раніше, ніж Сашенька, тривожачи сонну вулицю стуком своїх чобіт, що особливо голосно лунав цього ранку, думав про кохану, ніс у своїм серці образ її усміхненого личка, рожевого, як хмаринка, опромінена сонцем.
Дійшовши до рогу вулиці, побачив самітну постать людини. Це був чоловік, спертий на одну з акацій, що росли вздовж тротуару. Чоловік на когось чекав. Микола ніколи і не подумав би, що чекають на нього, а це було саме так, бо коли він уже підходив до акації, той, що стояв під нею, відштовхнувся від дерева і пішов йому назустріч.
В чоловікові пізнав Іщенка. Він був у цивільному вбранні, тому, може, Микола не пізнав його здалека. На ньому були робітнича спецівка і чоботи. Голову вкривало густе темне волосся.