Микола розповів, що бачив, чув і пережив, і, як не дивно, оповідання не зробило враження.
— Завтра, на мою думку, росіяни повинні бути уже тут,—закінчив він, і тільки ця звістка переполошила всіх.
— Ой, не кажіть такого, ми ще не готові до дороги! — лементувала господиня.
— А хіба ви кудись збираєтесь? — спитав Микола здивовано.— Геть усі?
Він глянув на безліч голів, що його оточували, і мимоволі усміхнувся.
Господиня знизала плечима.
— Він ще й усміхається! — промовила вона трагічно.— От молодь безтурботна! Та не сидіти ж нам тут! Ви ж чули, що вони жінкам груди вирізують, а чоловікам...— вона запнулась на хвилину,— а чоловікам язики?
Микола непомітно посміхнувся.
Смішно і жаль було дивитись на цю дивачну родину, що, не передбачаючи навіть якихось змін, жила, плодилась, жиріла і раптом, при першій небезпеці, зривалася З місця, залишала дім, господарство (а воно було не мале: корови, коні, птаство, свині), покидала все напризволяще — бо який догляд міг бути від покриток-наймичок; покидала і втікала кудись, світ за очі, у невідоме, рятуючи свою шкуру? А хто міг знати, де буде безпечніше?
— Ви, пане Гаєвський, думаєте тут залишатись? — питав здивовано отець Харитон.— Не боїтесь, що вас замордують?
Микола сказав, що не боїться смерті, хоч це була неправда. Він хотів похизуватись перед дівчатами, а був певний, що росіяни йому зла не заподіють.
— Мені сьогодні мало не відібрав життя свій, австрійський солдат, і коли б не паніка, то я, може, й смерть пожав би. Сьогодні я на власні очі бачив повішеного селянина і зґвалтовану, а потім вбиту його малолітню дочку. Це зробили австрійські солдати. Так чого ж мені росіян боятись? Усіх підряд не виріжуть, когось залишать. Можливо, що залишать і мене.
— А чутки?
— Не всім чуткам вірити.
— Зрештою, береженого бог береже,— зробив висновок панотець.
Що після цього залишилось говорити? Юрма Кубра-ків почала поволі розходитись, і Микола стежив тепер за цією цікавою родиною. Йому ніхто не заважав. Михайло причепився до однієї із дівчат, Дусі, і щось їй нашіптував. Решта Кубраків сновигали по хаті, мов потривожені мурашки. Микола поглядав на це зборище, і йому пригадався один епізод із історії цього ж дому. Панотець у дні нудьги брався іноді дуже безпосередньо до виховання своїх синків, не дуже охочих до навчання. Його улюбленим предметом, а їхнім далеко ні, була латинська мова, а особливо її граматика. Панотець питав спочатку слова, потім розбір речень і нарешті граматику. У нього був свій педагогічний метод. За незнання уроку він бив, і то дуже солідно і педантично, бив спеціальною тростиною. Це була гнучка річ і приставала до тіла дуже добре. Такі тростини продавались у всіх крамницях канцелярського приладдя і були неодмінним атрибутом кожного навчального закладу. В разі потреби нею наганяли розуму до голови з нижчих частин тіла, хоч не було доведено наукою, що саме там зберігаються його залишки.
Хлопці не любили батькових уроків, особливо процедур після них, але сприймали їх як неминуче зло без ремствування. Іноді питали:
— Ви, татку, будете сьогодні бити за кожне слівце окремо чи за всі разом?
Панотець, трясучись і водночас задихаючись від сміху, відповідав:
— За кожне окремо, за кожне окремо. Вияснивши детально, який метод ведення уроків буде
застосований цього разу, сини йшли в другу кімнату і підкладали собі в штанці, у відоме місце, заготовлені заздалегідь подушечки і тоді йшли спокійно на уроки. Це було легше, ніж вивчати їх...
Зараз на обличчях педагога і учнів не видно було й сліду гумору: на лиці панотця Харитона малювався жах, а на обличчях його синів — цілковита байдужість.
Микола, а з ним Михайло попрощались, вийшли надвір. На сході стояла величезна заграва. На її червоному тлі клубочились, піднімаючись вгору, чорні дими. Горіли села. Хто палив: свої чи вороги,— невідомо.
— Де горить? — питали хлопці один одного.
— Та ніби десь зараз за містом, а може, й у самому місті.
Колись така картина викликала б щонайменше жах, а зараз сприймалась трохи не байдуже, так, наче пожежі були необхідним і оправданим фактором війни. Швидко відбулась переоцінка цінностей. В кінцевому підсумку найважливішим стало життя, а все інше відходило на дальший план. Люди, які ще вчора готові були битись за найменшу дрібницю, за кусок деревини, за курку чи яйце, покидали сьогодні хати, залишали все майно на поталу ворогові, втікали світ за очі, не взявши й харчів на дорогу.
— Під якою владою прокинемось ми завтра? — спитав Микола, роздягаючись до сну.
Михайло вже лежав, накрившись ковдрою з головою, бо його морозило.
— Що ти сказав? — спитав він, висунувши голову з-під ковдри.
Микола повторив фразу.
— Га, там видно буде. Сьогодні треба виспатись.
9
Прокинулись хлопці другого дня ще під австрійською владою. Удосвіта розбудила їх Лукашиха, мати Михайла.
— Теребовля горить,— сказала вона таємничо.— Народ утікає з міста. Уночі якісь невідомі громили єврейські крамниці. Це мені розповідала наша жінка, що оце тільки-но вернулася з міста. Вона там ночувала у дочки. Каже, люди всю ніч не спали, боялись за свої хати, але людських хат не палили, тільки єврейські крамниці.
— А де росіяни — не чули? — спитав Микола.
— Кажуть, що козацькі патрулі були вже в Плеба-нівці, а зараз, може, вже і в Теребовлі. Ага, щоб не забути,— додала вона,— присилали зараз від Кубраків, просили, щоб ви зайшли, і то негайно. Вони виїжджають і просять, щоб ви з ними їхали.
— Чого я там не бачив? — сказав Микола. Проте Михайло був іншої думки.
— Що ми втрачаємо? — говорив він.— Поїдемо, прошу тебе. Я їду.
Микола знав, що саме так тягне Михайла до Кубраків, і тому нічого іншого не залишилось, як їхати. Коли господар хати їде, то йому самому залишатись у його хаті було ніяково.
— Ви не втікаєте? — спитав він Лукашиху.
— Ні,— відповіла вона, зітхнувши.— Навіть звір втікає до своєї нори, а я буду втікати зі своєї хати? Куди? Хто мене там чекає?
— А інтелігенти, бачите, втікають,— сказав іронічно Микола, поділяючи розум і здорову логіку цієї простої селянки.
— Це від ученості, — усміхнулась Лукашиха.— Я проста, невчена жінка, я залишусь у своїй хаті.