Проте навіть і кореспондентам важко було випросити в Кушніра коней: завжди виїзні на той час чогось хворіли або були в роз'їзді.
Любов до коней, а пізніше до машин, в нього була надзвичайна, і добре перепало Полікарпу Сергієнкові, що раз осмілився назвати по-своєму лоша, коли голова колгоспу був у області на нараді. Приїхавши в село, Кушнір зразу ж напався на конюха:
— Видумав, видумав! Не ім'я, а якийсь приший кобилі хвіст. Ти почуваєш, що таке кінь? Це сила, краса, це хліб наш. Ти подивись, як він голову тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов і товариш Будьонний писали?.. Тому колгоспні коні завжди носили гучні і співучі клички.
А машини сяяли кожною деталлю.
Свинарки й собі, знаючи слабість свого голови, раз звернулися до нього, щоб дав кілька кличок поросятам. Але Кушнір чомусь зрозумів, що з нього вирішили насміятися, і не в жарт розсердився:
— Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким добчинським-бобчинським назвиська підшукувати. Бач, як розледащілись на фермі. Я вам так підкручу всі гвинтики і гайки, що швидко насмішки витрусяться з голови. З своїх женишків, чортові кукли, насміхайтесь.
Свинарки так з нічим і пішли, але збірне назвисько добчинські-бобчинські блискавично прилипло до поросят і пішло гуляти по всьому селі. Навіть і в колгоспі, коли хтось що не так зробив, можна було почути: — Ех ти, Добчинський-Бобчинський. — І це вважалося одною з найпаскудніших лайок.
Вирвати ж зайву копійку в Кушніра — це була марна і непосильна праця.
— Я не банк і не філія банку. Не філія. Гроші в мене державні, а вони не люблять недержавного підходу. Так не люблять, як нива бур'янів.
І Кушнір при гарячій підтримці Григорія Шевчика швидко розправився з усіма так званими активістами, що крутилися біля колгоспу в гонитві за легкою копійкою і доброю чаркою.
— Це не актив, а лежні чортові, ненаситна утроба. І поки вони будуть вертітися і обжиратися біля колгоспу — добра не жди. Роз'їдять, проп'ють, розкрадуть, згноять нашу кривавицю.
Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався і помилок. Так і зараз; він дав розпорядження віддати краще вироблені землі передовиків відсталим ланкам. Думалось — передовики і гіршу землю доведуть до пуття. Це розпорядження обурило кращі ланки, і Кушніреві немало коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення...
— А ти що скажеш? — роздумливо похитав головою після непривітної мови Докії.
— Самі знаєте, Степане Михайловичу, — захвилювалась Югина, аж краска зійшла з лиця і на ньому затремтіли вигнуті сердечком ямки. — Нелегко, та радісно високі врожаї дістаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого скарбу. Мозолем і потом, і серцем підіймаєш той буряк. Ціле літо кланяєшся сапці, сонце опереджуєш в полі. І коли підтримують, допомагають, цікавляться тобою — ще краще хочеться зробити. От візьму я колишнє — своє господарство. Добре ми всі працювали, а такої відради, як тепер, ніколи не знала: про тебе заговорили, твоя праця в кінокартинах людей веселить і життя веселить. Хай іще ми небагато того діла зробили, але вже і нам щасно на душі. Раніше одна радість була: ти зібрав гарний врожай. А тепер до неї ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках підносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. І треба бути пічкурем чи безпросвітним сиднем, щоб не зрозуміти цього...
Спасибі, що так свого голову возвеличила, — усміхнувся Кушнір, хоча й добре розумів, що останні слова не його стосуються.
— Ой, ні! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день і ніч працюєте в колгоспі, справно працюєте. Тільки те, що нашим ланкам наділили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу, особливо у нас, у жінок, — всміхнулась так, як часто уміла: неначе зверхньо глузувала сама із себе.
І ці слова розвеселили Кушніра.
— Так. Винен я, — погодився. — Тепер усім, чим зможу, пособлятиму вам. Добрива трохи більше відпущу, не постидаюсь передати... Дуже вірно ти, Югино, про людську радість сказала. Це таке діло. Коли били мене за відставання колгоспу, ну, сидів, прямо тобі, як у дерево защемлений. Голову в плечі вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш зробитися, щоб зовсім не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали спинатись на ноги, по-інакшому, веселіше на світ, на людей дивишся. І голос в тебе впевненішим стає, наче в диктора, що першим день починає. І хода твердіша. Вже й посміятись з когось із легкою душею можеш, і гримнути на когось не побоїшся... Що вам зараз потрібно? Що?
— Треба завтра чи післязавтра на торішні бурячища вивезти курей.
— Хто так порадив?
— Їздила до старшого агронома.
— До Васильєва? — зразу прояснів Степан Кушнір. — Хороший агроном. Душа-чоловік.
— Дуже порядна людина, — кивнула головою Югина. — Все міркує, як би йому лише в одному колгоспі працювати. "Квітучий сад тоді з села зробив би" — каже. Вам привіт передавав і лаявся, що з шлейфуванням спізнюєтесь.
— Шарпають його на всі боки. Напевне, і тепер очі од безсоння розпухли і стали червоними, як у кролика. Нелегкий хліб у чоловіка, — розважливо промовила Докія. — Це тільки об'їздити всі колгоспи, та й то скільки днів потратиш. А він не : такий, що лише з брички на поля поглядає та в правління телефоном дзенькає, зведення вичитує... Роботяща людина.
— Чому ж він радить так рано вивозити курей?
— Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, і потім кури вже не будуть зривати молодих листків буряка, а лише шукати шкідників.
— Добре. Завтра ж пошлю майстрів полагодити торішні курники, а післязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещі, на всі поступки піду. На всі!
— Теж мені добрий зять, — усміхнулась Докія, знаючи скупість Кушніра.
— Тільки годі вже сердитися. Годі. Об'являю перемир'я. Не так-то легко мені за всім допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись... Всього доброго вам, — попрощався з жінками і пішов до правління колгоспу.
— Чи не наш Андрій городами чеше? — зупинилась Докія. — Так і є. От шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бігав. — Покрученою стежкою, поміж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко біг невеликий проворний хлопчик, і Югина радісно пішла назустріч своїй дитині.