І всі троє весело розсміялися.
IV
В здибленому рухливому небі проривалися блакитні ріки, і журавлина пісня, пролітаючи над селом, торкалася серця.
Надвечірня година втихомирила вітри. На греблі прозоро-жовті, по-весняному димчасті дерева живими верхами врізались в голубінь, в червоний одсвіт заходу, і свіжі барви між ними струмували, мінились, як на бистрі.
Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докія з невісткою з широкого обвітреного поля. Весняна смага обпалила і налила жаром обличчя Югини. Тому стали непомітними рожеві веснянки біля перенісся, а привітний блиск її очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе ні утоми, ні тієї доброї млосності, що навесні обтяжує ноги, міцніше притискає їх до землі, не чула молодиця. Ішлося легко, начебто ні роки, ні діти, ні щоденні турботи не торкнулися її невисокої постаті, проясненого чола.
На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом, зацокали копита, і згодом міцний гуртовий спів, зближаючись, перехлюпнувся через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтікатись селом, як розтікається тихими вітрами пахучий березневий відпар.
Ой, сяду я край віконця
Виглядати чорноморця.
Чорноморець їде, їде...
— Орачі повертаються.
— Як славно співають, — оглянулася назад Докія, і її строго окреслене, темне обличчя подобрішало, м'яка тінь перебігла по зморшках. Неквапним помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, і тільки одна незахована павутинка тремтіла над чолом, неначе нескошена стеблина під вітром.
А вулиця дедалі сильніше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, і високі паркани почали потріскувати, як тіснувата сорочка на кремезних парубочих плечах.
А він їде аж до гаю,
Аж до тихого Дунаю, гей...
...І хто б міг подумати, що й справді через роки не один орач грозовими дорогами доїде, пішки дійде, на танках примчить до того оспіваного, та не тихого Дунаю...
В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пісня задумою оповила їхні смагляві обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з підібраними грудастими кіньми. А над орачами недовершеним склепінням нахилились розлогі велетенські дерева, що входили в небо, і тому різко окреслені обриси людей та коней видавались масивними і збільшеними, як в картині.
Сумовитим плеском обірвалася пісня. Іще хвилинка тиші — і різнобійний гамір, жарти, сміх вдарились у паркани, вилясками обізвались за городами.
— Петре, киває!
— Хто?
— Гнідий обрізаним хвостом.
— Тебе пізнав. Нащо худоба і та знає, хто найбільше огріхів робить. Мій гнідий, як інспектор якості, все помічає.
— А до якої ти дівчини ходиш теж помічає?
— Добрий вечір, Докіє Петрівно, Югино Іванівно! Суперфосфат уже привезли?
— Привезли. Машиною до Вінниці на завод їздили.
— Будуть буряки?
— Побачимо. Кажуть люди, як посієш — щось буде, а на несіяному навряд чи вродить.
Позаду сильно зацокотіли підкови. Стоячи на весь зріст на коні, заплівши в повід ліву руку, галопом мчав невисокий білявий Леонід Сергієнко. Русявий чуб двома крильми підіймався над його головою, потім опускався донизу, обмітав понад самими бровами високе чоло і знову злітав вгору. В невеликих очах Леоніда світилась насолода і радісна упертість, а сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком.
— От шибеник. Упаде — розтовчеться, мов крашанка, — сплеснула руками Докія, не зводячи очей з туго збитої, трохи нахиленої вперед постаті Леоніда.
— Не шибеник, а ворошиловський вершник, — обізвався позаду Степан Кушнір. — І не впаде — такі не падають. Ви ще не бачили, що він на змаганнях виробляв. Вечір добрий, Докіє Петрівно.
— Добрий вечір, Степане, — неприязно поглянула на голову колгоспу, що порівнявся із нею і поволі пішов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то на Докію. Чула на собі допитливий погляд, але рівно і гордовито несла голову, не обертаючись на Кушніра.
— Ще й досі на мене сердитесь, Докіє Петрівно? Сердитесь?
— Серджусь, Степане.
— Да, — ніяково протягнув, збираючи зморшки біля очей. — Біда з вами — не догодиш усім. Не догодиш. Таке діло.
— А для чого тобі всім годити? Надійсь, не нянька, а господар. Тому і робити по-хазяйськи повинен.
— Стараюсь, Докіє Петрівно. Стараюсь.
— Та вже видно це старання. Тобі людей, передових людей, піднімати треба, а ти їх назад за полу смикаєш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи: коли у тебе поміж щеп одна-дві зацвітуть раніше — радієш чи ні?
— Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жінці, дітям покажеш.
— Отож бо й є. А як у тебе вийшло? Тільки ланки моєї Югини і Софії Шевчик вискочили на перше місце — ти зараз їм тицьнув гіршу землю! Тепер хочеш, щоб ми ласкаво усміхались тобі? Не за те досадно, що менше перепаде нам, а за те, що всі у нас хочуть тепер між людьми бути людьми і з кращими за одним столом сидіти, а не тулитись десь бідними родичами. Не гірші ми за інших. Ти гордості людської не втямив собі. Поганий з тебе хазяїн, Степане. За худобою більше трясешся, чим за людиною. От і все моє слово, і, хоч сердься, хоч ні, про це я сказала твоїй Ользі, — незадоволено поглянула на свого голову колгоспу, якого останні слова явно збентежили.
В Степана Кушніра, коли він став головою колгоспу, з великою силою проявилась господарська діловитість і неймовірна скаредність. В правлінні колгоспу його можна було найти тільки вранці і пізнього вечора: цілі дні пропадав чоловік на полі, в лісі, на фермах, в млині, навіть по ночах обходив свої володіння, перевіряв, сторожів, конюхів, воловиків. І горе було тому недбайлиці, що попадав на в'їдливий язик голови колгоспу — умів з примовками і приказками, начебто незлостивими, так відчитати під загальний регіт на зборах, що хоч крізь землю провалися. І дивніше всього було, що й сам Кушнір найбільше боявся осудливої мови начальства, завжди слухався його без заперечень, хоча в думці міг і не з усім погоджуватися. Побоюючись начальства, він терпіти не міг працівників редакції і завжди, розпливаючись в усмішці, стрічав їх з глибоко прихованою недоброзичливістю.
— От, розумієш, непогано тепер діла йдуть. Непогано. А серед цих перешкрябів почуваєш, наче тебе догола роздягають серед білого дня. Догола! Вони тобі від короварні зразу ж в душу вскочать і такого там понаходять, що сам себе не пізнаєш. І то, все вони дуже швидко, швидко хочуть знати, щоб за годину їм і коні були готові.