Векша

Сторінка 35 з 36

Комар Борис

Замовк Ігор, стоїть, обводить очима гостей. Всі сидять нерухомо, схиливши голови.

— Піднімемо ж ці чаші, — взяв князь зі столу срібну чару, а за ним побрали свої й гості, — за богів наших добрих, за землю Руську з стольним Київ-градом!

Задзвеніли чари, задрижав терем од вигуків голосних.

Потім пили ще за Ігоря, за князя сіверського, переяславського, древлянського.

Коли всі захмеліли, отроки привели в терем старезного сивого діда, посадили на почесному місці, щоб усім було видно, чути.

Пробігся лірник пальцями по струнах гучних, зачав неквапливо повідати, басовитим співом проказувати давню полянську думу-казку про ліс і поле, про їхню одвічну ворожнечу.

Векша слухає думу-казку, і ліс йому за Русь видається, а поле дике за орду хижу печенізьку.

Як скінчив лірник, знову підвівся Ігор, мовив:

— А тепер ушануймо он того молодика, — кивнув на Векшу. — Це він нам вчасно вість подав про чорні помисли Царграда. — І, власною рукою наливши ківш, передав його Векші.

Вклонився Векша князеві, ківш пригубив і поставив на стіл.

— Що, тобі меди мої не до вподоби? — розсердився Ігор. — До царських звик?

— Ні, великий князю, — зніяковів Векша, — гіркі були меди на чужині. А твої, хоч і надто солодкі, все ж пити мені не годиться.

— Чому? Скажи!

— Шаную, князю, я твій звичай, вшануй і ти мій, древлянський. Не годиться в нас хмільним з’являтися на очі своєї лади.

— Те-те! — зайшовся сміхом Ігор, а за ним і гості. Пересміявшись, до Малка, князя древлянського, звернувся: — Правду він мовить?

— Правду, — підтвердив усміхнувшись Малко.

— Коли ж тобі до неї треба йти?

— Піду хоч зараз, як відпустиш, великий князю.

— Я не перечу. Йди до своєї лади. Тільки не забудь про наш уговір. Повертайся до мене. Треба отчині послугувати.

Сяє вогнями терем князів, сяє і Київ всенький, ніч темну на день ясний перетворивши. Радіють городяни, що лихо від них відступило.

Одне лиш дворище в провулочку підгірному потьмарене, з сусідськими оселями радощами не розважиться. Сумує, журиться там донька, а з нею заодно й отець та мати. Дотліває в дівчини-красуні надія своє ладо зустріти, побачити. А без нього й радість для неї не радість, світ білий немилий.

Друге літо минає, як полинув любий у чужу сторононьку, та й досі не вертає.

Подав був колись вість печальну, пута крицеві слізьми окроплюючи, і немає відтоді просвітку.

Не чують більше сусіди в тому дворищі ні сміху дзвінкого, ні співу веселого дівочого.

Обіцяв, лебідонько, прощаючись, привезти дарунки красні. Не треба їй ніяких дарунків, сам би вернувся. Ой, яка ж бо вона недобра, та чужа сторона, коли братика рідненького вже забрала навіки, а тепер і любого…

Не йде до дівчини сон цієї ночі. В сорочку милого наплакалась, що тільки й лишилася від нього на спомин, лежить у постелі білій, очі в темряву втупивши.

Аж ось постукав хтось у ворота, раз і вдруге, та нетерпляче так.

"Може, лихо з кимось сталося?.." — подумала.

Схопилась, засвітила, розбудила хутенько отця.

Вийшов він, одразу й повернувся. Заспокоїв:

— Подорожній на ніч проситься. А пускати якось боязко…

Не стрималась, докорила:

— Невже людська нужда за страх наш менша? Може, й мій десь отак ось стукається до когось…

Одвів подорожній коня свого в сінник, розсідлав, корму поклав, у хижу ступив, до землі вклонився з порога.

— Здорові будьте! Впізнали ви мене чи, може, вже й забули?..

Гай, гай, та чи забуде ж хто ладо своє миле?!

Примітки

1

Кабот — верхній теплий одяг.

2

Гість — купець.

3

Тіун — княжий розпорядник, урядовець, слуга.

4

Векша — вивірка, білка.

5

Живе вогнище — вогонь, добутий тертям дерева об дерево; його вважали за священний. Через такі вогнища слов’яни-язичники стрибали, щоб відігнати од себе злих духів, хворобу.

6

Весь — село.

7

Вишгород — старе руське містечко під Києвом.

8

Руське море — давня назва Чорного моря.

9

Варяги — нормани; так у старовину руси називали скандінавські народи.

10

Узороччя — золоті та срібні вироби, прикраси.

11

Паволока — коштовна тканина.

12

Хідник — вулиця, провулок.

13

Кліть — комора, сарай.

14

Тул — сагайдак, чохол, у якому носили стріли.

15

Велес — бог торгівлі і скотарства у слов’ян-язичників.

16

Капище — храм язичників-слов’ян.

17

Волхв — служитель язичеського культу в східних слов’ян.

18

Харалужний — гартований, стальний.

19

Києва гора — гора, на якій, за літописною легендою, поселився Кий, один з трьох братів — засновників-будівників міста Києва.

20

Поруб — в’язниця.

21

Перун — головний бог у слов’ян-язичників, бог грому і блискавки.

22

Ромеї — римляни, візантійці.

23

Криця — залізо.

24

Чревії — взуття, схоже на черевики.

25

Корзно — довга накидка, яку носили знатні люди в Київській Русі.

26

Насад — плоскодонне судно, в якому високі борти нашиті з дощок.

27

Червлений — пофарбований в червоне.

28

Полюддя — поїздка для збирання податків і данини для князя, бояр, воєвод з підвладних їм людей.

29

Витичів — древньоруське місто по Дніпру неподалеку від Києва.

30

Гість-гречник — купець, який подорожував у Візантію.

31

Лада — язичеська богиня кохання і веселощів у східних слов’ян.

32

Лядина — оброблена земля, нива.

33

Морана — злий дух, який, за віруванням слов’ян-язичників, приносив смерть.

34

Прабошні — личаки.

35

Денниця — вранішня зоря.

36

Отрок — молодший дружинник, що виконував обов’язки придворного слуги чи охоронця.

37

Клобук — головний убір, шапка.

38

Корсунська земля — Кримський півострів, яким володіли в X столітті греки, підвласні Візантії.

39

Сурозьке море — Азовське море.

40

Велика Булгарія — Булгарська держава на Волзі.

41

Xозарія — Хозарське царство.

42

Седмиця — сім днів, тиждень.

43

Укоть — якір.

44

Василевс (гр.) — володар. Так називали у Візантії імператора.

45

Вікінг (норм.) — витязь, воїн.

46

Дюдя — богиня зими у східних слов’ян-язичників, дружина Діда Мороза, володарка хуртовини, завірюхи.

47

Купава — гарна, вродлива.

48

Горючий камінь-латир — бурштин, янтар.

49

Кудесник — служитель язичеського культу в східних слов’ян, ясновидець, ворожбит.

50

Чур — душа небіжчика. Язичники-слов’яни вірували в те, що нібито після смерті людини навічно залишається жити її душа. Пізніше це вірування перейняла і християнська релігія.