— Ніколи нам, смердам, великий князю, про голову дбати. Та й сили немає, бо…
— Авжеж, — не дав докінчити Ігор, — звісно, немає сили, коли її всю у пні вбухали! Ти гонив полями дикими, що до самого моря пролягли, видів на них де-небудь пні? То як гадаєш: треба в пущі лісовій дерева сікти, пні корчувати, потом обливатися, аби лядину собі піщаную здобути, коли на тому полі варт лише трави випалити, ралом поскородити та пригорщу зерна кинути, щоби збіжжям з головою засипатись? А хто томузаважає, хто примусив наш люд звідти втекти, в пущах та болотах печерицями осісти? Ясно хто — племена погані бродячі, що з розбою та грабунків живуть! А ними хто нас цькує, сам добре знаєш. І за віщо все те? Не до вподоби, бач, цареві ромейському, що ми коритися йому не хочемо, не хочемо, аби він порядкував на нашій землі, як у себе вдома, — сердито блиснув очима Ігор.
Помовчав князь, гнів у нього поволі спав. Мовив на тому спокійно:
— Отож сором тобі, молодому й бувалому, вовків у пущі дрімучій полохати, коли на нас хижіші звірі зуби щирять. Ось моя тобі рада: послугував чужому цареві, тепер іди до мене слугувати. В таких, як ти, нині надоба є. Утямкував ромейські ратні звичаї та порядки, то і моїм воям про них розкажеш. Колись воно знадобиться, як будемо зуби отим звірам ламати…
Від такої несподіваної князевої ради-пожалування Векша розгубився, не знав, що й відповісти.
Вірно мовить Ігор: рідну землю треба боронити. Он-бо як на неї зазіхають ромеї зрадливії! І він, Векша, справді, може знадобитися князевій дружині.
Тільки ж не хочеться знову одягати на себе ратні обладунки, знову слугувати.
Але ж то було невільне, немиле слугування чужакам, ба навіть ворогам, а це буде вільне, бажане і своєму князеві, своєму люду.
Лише як тоді бути з матір’ю, отцем? Вони ж не зможуть самі прожити, вже старенькі, потребують помочі.
І про Яну згадав.
Як вона вчинить, коли вірна, коли не забула? Чи піде з ним, чи зможе залишити своїх рідних, Київ?..
— Ну то як волієш поступити? — спитав по хвилі Ігор. — Чого мовчиш?
— Пробач мені, великий князю. Пізніше дам одвіт. Волію ще подумати.
— Подумай, молодче, подумай, — пробурмотів невдоволено.
Відтак підкликав до себе отрока, щось сказав йому, а сам поїхав уперед.
Отрок дістав з тайничка на поясі три невеликі золоті монетки, ткнув їх Векші в руку, мовивши:
— Князь дарує тобі за вірність, — і потрюхикав слідом за Ігорем.
Правду казали дозорці — непривітний князь. Жодного похвального чи ласкавого слова не злетіло з його уст, навіть на уклін не відповів. Та ще мов жебракові тицьнув оті монетки. Хіба він, Векша, задля цього поспішав вість пересторожну подати?..
Після ночівлі Ігор більше не кликав його до себе. Вже як дісталися до Києва, під’їхав отрок і сказав, що князь запрошує Векшу в терем на пир побідний.
Гуляє, веселиться Київ. Усюди співи, сміхи, гуки, повідь людська хідники, двори затопила. На требищах[57] вогнища палахкотять, складають там городяни дари богам ласкавим, які помогли дружині князевій, оборонцям мужнім, печенігів хижих у поле прогнати, від лиха Русь урятувати.
Гамірно й на подвір’ї княжім. Звелів господар погреби, медуші свої відімкнути, бочки з питвом хмільним-солодким викотити, наїдки винести, дружину, городян частувати. Свистять дудки, не вщухають вигуки:
— Слава!
— Слава!
— Слава!
— Слава!
Гульня велелюдна, бучна!
І хоча Векші теж і весело й мило на волі-воленьці, серед людей рідних, у Києві любому, та не п’є він князівських медів і браг, на ті наїдки не гляне, а все блукає межи киян, обличчя їхні пильно видивляє, когось шукає.
Та хіба легко знайти тут, у цьому вирі, де змішалося стільки городян і ратних людей, як маку в маківці!
І все ж знайшов. Уздрів він п’яного Путяту, кинувся до нього, обійняв міцно, ведмідь не витримав би таких обіймів, цілує з радощів.
Путята остовпів, очима лупає на Векшу:
— Перун мене побий, він чи то тільки його мара?..
— Хіба ж мара на людях ходить? — тряс Путяту Векша. — Отямся! Скажи: усі живі-здорові?..
— Стривай-бо, дай збагнути, — глипав Путята. — Так це ти насправді, Векшо?.. Мій братику!.. А я тебе шука-ав… Побіг ото, як ти мене одбив у печеніга, до своїх за мечем. Схопив та мерщій на поміч, хотів тебе вирятувати. Я туди-сюди, а по тобі й сліду не осталось… То де ж ти був?
— Пізніш об тім. Скоріш кажи, всі живі?
— Живі, живі… Куделя знову у Царград подався. Хотів ще мене туди взяти, та я затявся, сказав: "Не попливу більше, хоч голову утни!" Наймитую дома, в того ж таки Куделі… А в тебе, глянь, і вуса вже які одросли! Змарнів тільки дуже й почорнів на лиці…
— Про моїх не чув?..
— Та як же не чув? Живі вони! А ти боявся, бач… Куделя обминає тепера твою весь і мені боронить навіщати… Просився — не дозволив. Зате стрільник той не забуває. Він їздив до отця твого не раз. Оце й недавно був. Поміг сплатити подать. Оповідав — старі сумують дуже. Усі вважають, що ти загинув. Того літа, як у полон попав, хтось там передав Куделі від тебе вість, та й годі. Подумали: загинув. Ба ні, брешу: Яна твоя тому не вірить, стоптала ходаки, всіх розпитуючи. О, в неї вірності не менше, ніж краси!..
— Щасти ж тобі за радість цюю! — від серця мовив Векша.
— То, може, підемо й по ківшику меду перехилимо за стрічу нашу? Он там дають усім, хто хоче. Князь печенігів прогнав у поле. Кажуть, хотіли тихо напасти, але якийсь там утікач із Греччини загодя сповістив. Ти чув про це?..
— Та чув… — осміхнувся Векша.
— Ну, то ходімо.
— Не можу, друже. Взавтра стрінемось. Бувай! — і зник у юрбі.
Сяйно в теремі Ігоревім.
По всіх кутках горять світильники, в дворі, на воротях, переходах палають смолоскипи.
На пир побідний зібралися бояри, дружинники знатні Києва стольного. Прибули щойно гості й з ближніх земель — Переяславської, Чернігівської та Древлянської. Сидять вони, виряджені в дороге вбрання, на лавах довгих, килимами постелених, круг столів дубових, стравам, питвом заставлених, ждуть слова господаревого мудрого.
І Векша там скраєчку лави примостився.
Та неохоче щось підвівся з свого місця Ігор. Зирнув на Векшу, похмуро на гостей поглянув, вирік:
— Сказати вам, мужі мої ліпші, радіти нам нема чого. Отці, діди наші воздвигали славу Русі, а ми, лиш дякуючи богам, від півголих пастухів ледве врятувалися. Вдерлись би печеніги в Київ, то міг би з нього лиш попіл залишитися… Отож казав я вже не раз: чи залишатися Русі отут, — ткнув на поміст правицею, — а потім і на сонце-поле знову вийти до моря синього, чи на осраму нашу до трясовин і драгв древлянських та кривицьких назад поступатись і печерицями осісти там? Чи путі-дороги водою й долами в землі чужинські за свої вважати, чи, може, за них дань повік давати каганові поганому. Чи буде Царів город лукавий і надалі словом-клятьбою нехтувати, чи, може, наші мечі змусять його теє слово поважати?.. Та перше треба забути нині й прісно ворожнечу та усобиці у домі свому, зажити мирно, в злагоді, як живуть зерна в колосі єдинім. Тоді-бо зможемо злучити сили наші, як Дніпро-Славутич ріки поєднав! І як йому, Дніпру могутньому, не страшні тепер ані поля пекельні полудневі, ані пороги-гори кам’янії, отак і нам тоді сукупно не буде лячно жодного врага. Справдешно ж мовлено: одне дерево буря легко звалить, а лісу буйного повік не здолає… Помислімо о цім, мужі мої ліпші, й небавом раду будем радити…