вони стояли один перед одним не супроти пущі, а супроти землі, і не тому, що він, хлопець, жадав її, прагнув, а тому, що він її зрікався, і діялося це, як і слід було сподіватись, у плантаційній коморі, що становила якщо й не серце, то, в усякому разі, сонячне сплетіння тієї землі, яку він відкидав і якої зрікався, в прямокутній дерев'яній будівлі з кружганком, що приплескуватою осторогою стриміла над полями, і досі не випускаючи робочий люд цих полів з неволі, байдуже, що вже минув рік 1865-ий, і вся була обліплена рекламами тютюну, різних ліків, та бальзамів, та мікстур, які виробляли й продавали білі задля того, щоб просвітлити шкіру й випрямити волосся неграм і зробити їх більш подібними до тієї раси, яка два сторіччя тримала їх у рабстві і від якої ще й через ціле сторіччя, незважаючи на криваву Громадянську війну, вони не зможуть остаточно визволитись
вони вдвох з Маккасліном були серед неубутніх запахів сиру, і солонини, і гасу, й збруї, в оточенні поличок, закладених коробками тютюну, комбінезонами, ліками в пляшках, нитками, цвяхами, шурупами, більшими й меншими барильцями з питльованки і разовим борошном, з мелясою, у приміщенні, де на стінах висіли на гачках посторонки до плугів, хомути, різне мотуззя, де над столом була полиця з гросбухами, що в них Маккаслін занотовував повільний витік харчів, краму й реманенту, які щоосені поверталися у вигляді бавовни, зібраної, очищеної і проданої (дві ниточки такі ж тендітні, як правда, і невловні, як екватори, хоч водночас міцні, як линва, бо спроможні були довічно припинати до землі тих людей, які в поті чола вирощували бавовник), і з іще давнішими гросбухами, недоладними й старосвітськими розміром та формою, на пожовклих сторінках яких вибляклим уже письмом хлопців батько Тіофілес та його дядько Емодіес протягом двох десятиріч перед Громадянською війною занотонували відпускні — бодай тільки формальні — рабам Керазерса Маккасліна.
— Зрікаєшся,— сказав Маккаслін.— Зрікаєшся. Ти, прямий нащадок того, кому трапилась нагода, і він скористався нею, купив цю землю, взяв її, дістав, байдуже як саме, утримав її, щоб передати у спадок, байдуже як саме, одержав на підставі давнього надання, першого документу із тих часів, коли вона була пущею, з дикими звірами й ще дикішими людьми, і розчистив її, перетворив на щось таке, що можна було заповісти своїм дітям, на щось варте заповідання нащадкам задля полегкості їм, і забезпечення, і гордощів, і щоб увічнилось його ім'я й здобутки. Ти, не тільки прямий нащадок його, але й єдиний по чоловічій лінії, єдиний його онук, бо ж я тільки правнук старого Керазерса, та й то по жіночій лінії, адже навіть це моє ім'я, Маккаслін, дано мені лише з чемності й мовчазної згоди, лише тому, що моя бабця страшенно пишалася здобутками тієї людини, спадку й пам'ятки по якій, як тобі здається, ти можеш зректися!
і він на те:
— Я не можу зректися цієї землі. Вона ніколи не була моєю, щоб я міг її зрікатись. Вона ніколи не належала батькові й дядькові Кумпану, щоб вони заповіли її мені й дали змогу зректися, і так само не належала дідові, щоб через успадкування дійшла до мене задля зрікання, і не належала старому Ікемотубе, щоб він продав її дідові і щоб у кінці випала мені змога її зрікатись. Вона ніколи не належала предкам Ікемотубе, і він не міг дістати її в спадок, щоб продати дідові чи й будь-кому, бо в ту мить, коли Ікемотубе відкрив, збагнув, що він може продати її за гроші, в ту ж мить вона навік-віків перестала йому належати, і йому, і його предкам, і нащадкам, отож той, хто купив її, не купив нічого.
— Не купив нічого?
і він тоді:
— Не купив нічого. Бо Господь повів у святому письмі, як Він сотворив землю, як зробив її, і подивився на неї, і сказав, що непогано вийшло, і тоді Він сотворив людину. Спершу сотворив землю і заселив її німими створіннями, і вже потім сотворив людину, щоб була Його надзорцем на землі, і від Його імені правила землею і всім живим на ній, але не так, щоб забрати її для себе самої та для своїх нащадків з покоління в покоління, не так, щоб пошматувати землю на довгасті та квадратові ділянки й присвоїти собі непорушне право повік володіти ними, а щоб зберегти землю неподільною і незайманою, як спільне володіння сукупної людської громади. А натомість Він жадав від людей тільки милосердя, і покори, і терпіння, і витривалості, і поту на чолі, коли людина в праці добуває свій хліб насущний. І я знаю, що ти зараз скажеш,— додав хлопець.— Що дід усе-таки...
і Маккаслін тоді:
— ...Усе-таки володів нею. І він не перший. Не єдиний і не перший відколи, як твердить твій авторитет, людину було вигнано з раю. І навіть не другий і далеко не єдиний, коли глянути ген назад на марудну й непривабливу історію богообраного народу від коліна Авраамового, і синів тих, які позбавили маєтностей Авраама, і на ті п'ятсот років, протягом яких половина всього відомого світу з усім, що на ньому, становила майно одного міста — так само, як ця плантація з усім живим на ній за часів твого діда становила майно, зафіксоване у цих от гросбухах, незаперечну належність цієї плантаційної комори і на подальших тисячу років, коли люди билися за рештки того зруйнованого міста, аж урешті й руїн від нього не зосталося, і люди у безплідному присмерку старого світу чубилися за обгризені кістки, аж доки якесь випадкове яйце не відкрило перед ними існування нової півкулі. Тож коли хочеш знати, незважаючи ні на що і всупереч всьому старий Керазерс таки володів нею. Купив її, дістав — то вже байдуже як, утримав її, зберіг, байдуже як, і лишив у спадок, бо інакше як би ти міг оце зрікатись її й відкидати? Зберігав її й утримував цілих п'ятдесят років, щоб ти тепер мав змогу її зректись, і Він — цей найвищий суддя, цей будівничий, цей арбітр — поблажливо простив йому... чи, може, ні? Він же дивився згори й бачив — чи, може, й не дивився? А може, Він взагалі знехтував його — бачив, але не міг нічого зробити, чи, може, й не бачив; чи то бачив, але не хотів нічого зробити, не хотів бачити... Криводумний, безсилий чи сліпий. То який же саме?
і хлопець тоді: