— Так, сер,— відповів хлопець.
— Гаразд,—мовив Компсон.— Сідайте вечеряти, хлопці,— додав він.— Бо вже пора й рушати. Поки доїдемо, буде мороз.
Повечеряли. Фургон уже був налаштований і готовий до від'їзду, залишалося тільки сісти. Бун мав довезти їх до путівця, до стайні фермера, в якого зоставили бричку. Він стояв біля фургона, на тлі неба проступала височезна постать з пляшкою, прикладеною до уст, з чалмою на голові, як у мусульманина. Потім він пошпурив порожню пляшку просто від рота — вона полетіла перекидьма, зблискуючи в блідому світлі зір.
— Хто їде — залазь у фургон! — скомандував Бун.— А хто ні — паняй з дороги.
Посідали, хто мав їхати. Бун вибрався на передок поруч з генералом Компсоном, і фургон рушив у темряву, поволі розпливаючись у ній, аж поки, врешті, й саму рухливу пляму поглинула ніч. Але хлопець ще довго чув, як розмірено поскрипує дерев'яна снасть воза, що перевалювався з колії на колію. А Буна він чув і тоді, коли фургона вже зовсім не стало чути. Бун співав — хрипко, без усякої мелодії, зате на все горло.
Це було в четвер. А в суботу вранці Джім тітки Тенні виїхав з табору верхи на Маккасліновому мисливському коні, який уже шість років не покидав пущі, і надвечір змилений кінь домчав його до воріт і до комори на плантації, де Маккаслін саме видавав харчі орендарям та робітникам на наступний тиждень, і цього разу Маккаслін, щоб не гайнувати часу на чекання, поки запряжуть бричку Де Спейна, взяв свою власну й погнав до Джефферсона, а Джім заснув собі на задньому сидінні. В місті довелося почекати лише, поки майор перевзує чоботи і надягне верхню куртку, тоді за ніч вони покрили в темряві тридцять миль і вдосвіта у неділю були вже в таборі, де пересіли на свіжих кобилу й мула, а коли сонце сходило, виїхали з густих хащів до невисокого пагорка, на якому був похований Лев. На розворушеній землі ще видніли сліди Бунового заступа, а за нею підносився на чотирьох палях поміст із недавно зрубаного молодняка, і на помості лежало щось довгасте, загорнене в укривало. Бун із хлопцем сиділи навпочіпки між помостом та могилою собаки; аж раптом Бун — перев'язки вже нема, здерта, і в сонячному промінні довгі струпи від пазурів Старого Бена нагадують застиглу чорну смолу — схопився на ноги й кинувся до прибулих, держачи напереваги свою стару рушницю, з якої він зроду нікого не поцілив,— але Маккаслін встиг уже сплигнути з мула, обидві ноги вирвав із стремен, став на землю, ще до того, як мул зупинився, і рушив до Буна.
— Стій на місці! — закричав Бун.— Не підпущу до нього! Стій, Маккасліне!
Маккаслін не сповільнював ходи — він ступав швидко, однак не гарячково.
— Касе! — гукнув майор Де Спейн. А тоді: — Буне! Чуєш, Буне! — і вже він теж сплигнув на землю, хлопець хутко звівся на ноги, а Маккаслін підходив ближче, ішов не швидко, але твердо, підійшов до могили, простяг руку — твердо й хутко, проте не хапливо,— узяв Бунову рушницю за середину цівки, і обидва втупились один в одного через Левову могилу, кожен рукою тримаючи ту саму рушницю, Бун майже на голову вищий від Маккасліна, Бунове лице втомлене й непогамовне, приголомшене й відчайдушне під чорними струпами від звірових пазурів; і врешті Бун став дихати важко й натужно, мовби в цьому лісі, в усій цій пущі не стало повітря для них усіх, для них двох і навіть для нього одного.
— Пусти, Буне,— сказав Маккаслін.
— Ти, клятий недоростку!..— прохрипів Бун.— Ти не знаєш, що я можу вирвати її в тебе? І, мов ту чортову краватку, зав'язати тобі на шиї?
— Знаю,— відказав Маккаслін.— Пусти, Буне.
— Він так хотів. Він сказав нам. Сказав, як це зробити. І щоб я так живий був, коли дозволю його зайняти! Як він сказав, так ми й зробили, і відтоді я сиджу тут, стережу від диких кішок та всякої погані, і щоб я так живий був...
І вже тільки у Маккасліна в руці була рушниця, нахилена навкіс,— він викинув набої з магазина так швидко, що не встиг ще перший упасти на землю, як за ним полетів навздогінці останній, п'ятий. Усе не відводячи очей від Буна, Маккаслін пошпурив рушницю позад себе.
— Ти вбив його, Буне?
Тоді Бун ворухнувся. Він обернувсь і ступнув так, наче досі був п'яний, а тепер став ще й сліпий,— одну руку простяг уперед і рушив навпомацки до великого дерева поблизу, але не встиг дійти, як ноги йому наче відмовили, і він хитнувся, мало не падаючи, до дерева, обхопив руками стовбур, обернувся, вперся в прикорень спиною і так застиг, безтямне й зморене обличчя його в струпах, груди дихають важко й надсадно, а Маккаслін підступає ближче й ближче, усе не спускаючи з нього очей.
— Ти вбив його, Буне? — повторив він.
— Ні! — закричав Бун.— Ні!
— Скажи правду,— напосідав Маккаслін.— Я б сам так зробив, якби він мене попрохав.
Тоді хлопець ворухнувся. Він підбіг до них, став між ними, лицем до Маккасліна, і відчув, як сльози наче потом бризнули й висипали йому з усього обличчя, і не з самих тільки очей.
— Облиш його! — закричав він.— К бісу! Облиш його!
IV
тоді йому минув двадцять один рік. Тож він міг уже це сказати, коли вони вдвох з його родичем Маккасліном стали один перед одним не супроти пущі, а супроти освоєної землі, яку старий Керазерс Маккаслін, його дід, купив за гроші білих людей у дикунів, чиї предки полювали на ній без рушниць, освоїв її і довів до ладу, чи то, може, йому здалося, що він освоїв її й довів до ладу, оскільки людські істоти, яких він тримав у рабстві і над життям та смертю яких панував, вирубали ліс на ній і в поті чола розпушили поверхню її на глибину десь так з чотирнадцять дюймів, щоб виростити щось таке, чого раніше там не росло і що можна було б перетворити знову на гроші, які він мусив викласти за ту землю, сподіваючись таким чином придбати її собі у власність, а потім і утримати, до того ж і з певним зиском; саме в такому дусі старий Керазерс Маккаслін намагався виховувати своїх дітей, нащадків і спадкоємців, прищеплюючи їм думку про те, що він на законних підставах володіє і заповідає цю землю,— той дужий і безжальний чоловік не соромився свого власного марнолюбства, й пихи, й сили, і зневаги до всіх своїх потомних; такі самі ілюзії мав і майор Де Спейн, коли гадав, що володіє своїм окрайцем пущі, більшої і давнішої за будь-який писаний документ; такі самі ілюзії мав і старий Сатпен, від якого майор Де Спейн набув свій окраєць землі за гроші; таким самим ілюзіям піддався у свою чергу й Ікемотубе, ватаг племені чикасо, що продав Томасові Сатпену за гроші, ром чи щось там інше частину пущі, хоч кожен з них трьох добре знав, що ані бодай клаптик пущі не належить нікому, отож його й не можна ні зректися, ні продати