На її щоках блукали великі тіні від темних вій, і враз вона видалася йому дуже красивою. І ліс, і місяць, і невідомий птах, який шукає дітей,— усе було новим, загадковим, ніколи не баченим. А найновішим був солодкий холодок під серцем. Ніяковіючи, Вадим узяв Світлану під руку. Тонкий прохолодний лікоть віддав себе його руці з лякаючою готовністю. Відчуття холоду під серцем переходило у давлюче відчуття стисненості. Дійшовши до лісу, стежка круто завертала праворуч, у темряву, під округлі насуплені дерева. Вадим зрозумів, що там, серед цих дерев, можна відпочити від брехні. На узліссі вони зупинилися, вона підвела до нього своє невпізнанне, правдиве лице.
— Ти чого? — запитав він.
— Я тебе давно вже помітила. Ти цікавий.
— Скажеш таке... — знітився Вадим.
— Не заперечуй. Ти найцікавіший у нашому класі. Можливо, навіть у всіх дев'ятих. Мабуть, лише Вовка Суханов цікавіший за тебе...
Вадим аж зубами скреготнув. Вовку Суханова він терпіти не міг. Такий собі біло-рожевий красень, не хлопець, а тістечко з кремом. А головне, передовик. Він і відмінник навчання, він і спортсмен, він і громадською роботою займається. Вправно писав твори, виступав на зборах, брехав, брехав...
— Якщо цікавіший за мене, то з ним і... — сказав він грубо. Світлана вся подалася вперед, закинула руки йому на шию.
— Не ображайся. Це я об'єктивно кажу, а суб'єктивно...
Суб'єктивно вона його поцілувала. Холодок під серцем перетворився в мороз. Гіркий місяць скотився кудись убік, і в світі лишилася тільки Свєт-ка — її тоненьке, довірливе тіло, яке стало навшпиньки.
Потекли-замелькали лічені дні в радгоспі. Раніше Вадим їх ненавидів, рахував на пальцях, чи скоро закінчаться. Тепер він також рахував дні, але навпаки: невже минають? Затримати б, зупинити! Кожного вечора Вадим із Світланою, тримаючись за руки, не звертаючи уваги на підсмію-вання однокласників, ішли в ліс. Там, під ялиною, яка широко розкинула свої розкішні віти, був їхній єдиний, їхній правдивий дім. Вадим приносив у кишені клейонку, яку на останні гроші купив у сільмазі; ця клейонка називалася у них "домашній затишок". Вона чудово пахла свіжою синтетикою, від цього запаху у Вадима навіть удень го-лoвavйшлa обертом, і він потай зціловував його зі своїх пальців. А ввечері цей запах розквітав і змішувався з невинним, курчачим якимось запахом світлого волосся... Обіймаючи Світлану, вдихаючи її дитяче волосся, Вадим кожного разу відчував біль переповненості в серці. Йому більше не хотілося говорити і думати про те, що всі брешуть. Можливо, вони й брехали, але це було неважливо! А дні, хоча він і заклинав їх не спішити, проходили стрімко. Ось уже й місяць із вузенького став широким, круглим і зрілим, а потім схуд з одного боку і швидко став меншати... "Ех, косо-мордий!" — погрожував йому Вадим. Місяць його обкрадав. А тут ще й Світлана стала капризувати. Не до речі знову згадала про Вовку Суханова. Вадим її вдарив. Світлана заплакала:
— Який ти грубий, який некультурний... Вадим і сам жахнувся того, що вчинив, але намагався тримати себе в руках.
— Ти дозволив собі вдарити жінку... — схлипувала Свєтка.
— А що? — сказав Вадим.— Це мораль минулого століття, що жінку вдарити не можна. А ти подивись італійські фільми. Там жінок по морді луплять аж гай шумить.
Світлана підняла очі з краплями на віях:
— То їам же б'ють тому, що дуже люблять. Люблять доГ неможливості, тому й б'ють.
— Світлано, я тебе люблю,— сказав Вадим,— я тебе люблю до неможливості, тому й б'ю. Вибач мені, вибач. Ну, вдар мене куди хочеш. Я збожеволів.
Сльози на її щоках були солоні. Знову пригорнулася — значить, пробачила. Цілує — значить, любить. Він мимрив:
— Пробач, пробач, я від тебе божевільний.
Хто їх зрозуміє, жінок? Назавтра вона була з ним холодна, відмовилася піти від багаття. І післязавтра також. Співала з усіма під гітару, ніби дражнилася. Вадим страждав. Назло їй покликав гулять руду Майку-баскетболістку, найвищу дівчину в класі, схожу на хлопця з гармошкою. Нічого у нього з нею не вийшло. Хотів поцілувати — дала у вухо. Пішли назад.
— Подумаєш, царівна-несміяна,— бурчав Вадим. Світлана коло багаття жмурилася і посміхалася, ніби їй однаково, що він з Майкою ходив.
А скоро настав і день від'їзду. Так вони із Світланою й не порозумілися. Зранку йшов дощ, дрібний, але в'їдливий, холодний. Школярі розсідалися по машинах. Коли Світлана вилазила на машину з великого колеса, вона видалася йому маленькою і нещасною. Він допоміг їй і потис холодну дитячу ногу. Вона відчужено на нього глянула, а ногу підібгала під себе. Ну то й нехай, нічого йому не треба.
У Вадима плаща не було, зараз знадобився б "домашній затишок", але він його на днях викинув, щоб позбавитися запаху. Ішов дощ, йому пропонували брезент накритися, але він не взяв, навмисне промок, щоб застудитися, захворіти, померти, та й по всьому.
У місті все було по-старому: та сама огидна квартира, та сама кімната, та сама мати...
— Синку,— сказала вона, боязко радіючи,— як же ти виріс, покращав, я б тебе й не впізнала...
І, зрозуміло, заплакала. Він так і знав.
— Знову! Терпіти цього не можу. Жіночі сльози — сама брехня. Плачеш, а не бачиш, що вимок до нитки. Дай що-небудь сухе.
Анфіса заохкала, заголосила, вишукуючи йому сухе, а він сидів набурмосений, злий, мріючи: добре б померти. Але не помер, навіть не захворів.
Пішов у школу. І там усе як було. Світлана здавалася чужою, та й негарною: маленьке лице заклопотане, зморщечка біля губів. Вона йому всміхнулася — — Вадим насупився. Нехай покрутить хвостом. Жде, щоб сам підійшов. Не діждеться.
І ось — минуло вже більше місяця — Світлана сама призначила йому побачення:
— Приходь завтра в сквер після уроків, лавочка біля пам'ятника жертвам.
Вадим кивнув. Спочатку він подумав, що не прийде, аби ще більше її покарати, але прийшов. Вона вже була там, сиділа понура, ворушила камінчики носком босоніжка.
— Ну, чого тобі треба? — запитав Вадим. Він знову її любив.
— Привітик,— сказала Світлана.— Треба з тобою побесідувати.
Якась вона була вся похилена. І волосся не розкинула по плечах, а сколола на потилиці так, що вуха видно.