— Молодий ти ще курити. Сам зароби, тоді й кури.
— А, ти мені своїм хлібом дорікаєш? Добре! Все! Не буду в тебе їсти!
І не їсть. День не їсть, два не їсть. На третій день Анфіса Максимівна повзе до нього з покаянням:
— Пробач мені, Вадику. Винна. І кури, будь ласка, тільки не вередуй.
Буркне щось, сяде за стіл, їсть ніби байдуже, а видно, який голодний. Наїсться — і геть з дому:
— Ну, я пішов.
А куди — запитати не смій. То прийде ночувати, а то й ні. Анфіса Максимівна ходить боса до вхідних дверей, кожен крок на сходах слухає: ні, Не він. Не виспиться, встане розбита, а їй на роботу. Увечері повернеться Вадим — і зразу грубощі. Після яких-небудь дуже вже образливих слів тремтять у неї руки і починає вона, що називається, психувати. Не шкода їй нічого, кидає речі. Раз цілу гірку десертних тарілок на підлогу кинула. Злякався Вадим, але оговтався, посміхнувся презирливо і пішов по скалках.
Інколи Анфіса каже Вадимові:
— Ну, давай з тобою жити по-людськи, гарно.
— А я що? Я нічого,— відповідає Вадим.— Я по-людськи живу.
Анфіса жаліється Ользі Іванівні (знову між ними дружба):
— Зневажає він мене, ой зневажає!
— За що ж йому вас зневажати?
— За те саме, за Василя.
— Мерзотність це і гидота — його зневага,— каже Ольга Іванівна і стискує губи. Мабуть, відчуває, що і її Вадим зневажає. Ольга Іванівна Вадима тепер розлюбила. Навіть Ада-цокотуха стала його побоюватися: дуже жорстокий.
А їй, Анфісі, син завжди син.
21
...Ні, я не розлюбила Вадима, чимось він мені був таки дорогий. Надто багато я в нього вклала, щоб так, без боротьби ним поступитися.
А провина була моя. Після того як він став ходити до Ади Юхимівни, я на деякий час через дурне своє самолюбство залишила його в спокої. Не хоче — не треба. Отут я його й проґавила. Потім спохопилася, але пізно. Пішла людина. Так і не вдалося до неї пробитися.
Інколи я запрошувала Вадима до себе. Він відмовлявся, казав: "Ніколи". Якщо я дуже наполягала, заходив, сідав скраєчку на ліжку і казав: "Ну?" Означало це: починайте вже свої фокуси.
Намагалася я з ним говорити про школу, про життя, про книжки... На все він посміхався зневажливо, відчужено. Нове слівце у нього з'явилося: "пірамідон". Так називалися у нього високі слова, ніжні почуття, поняття: "совість", "обов'язок", "доброта"... Скажеш йому що-небудь, а він примружиться і отак-о протяжно, чітко: "Пі-ра-мі-дон".
Особливо не любив розмов про книжки: вони йому нагадували шкільні уроки літератури, де, на його думку, був суцільний "пірамідон". Літературу в них учили "за образами", і ненавидів він їх до зубовного скреготу.
— Для чого мені образ Лізи Калитіної з "Дворянського гнізда?" Плювати мені на те гніздо смердюче... Вона "ах", він "ох", вона в монастир — бух, а я вчи!
Я намагалася як уміла йому розтлумачити глибину і чарівність російської літератури, говорила уривчасто, шукала слова, весь час боячись впадати в "пірамідон" і однаково в нього впадала... Адже плакала я в юності, читаючи Толстого, Тургенева,— невже немає в мене засобів передати іншому ці сльози, це захоплення? Вадим дивився з посмішечкою. Коли я замовкала, він питав іронічно:
— Можна йти?
— Іди, Вадиме. —
Розмов про матір він взагалі уникав, а після історії із замполітом і зовсім перестав про неї говорити, нібито й не було її не тільки в цій квартирі — на світі. Одного разу я сама обережно навела розмову на небезпечну тему, згадала Василя Сергійовича. Ненависть на обличчі Вадимовому спалахнула так яскраво, що я злякалася.
— Він мені сказав "фрукт".
— Ну то й що? Можливо, пожартував? А може, ти сам поводив себе зухвало?
— Він мені сказав "фрукт". Людині не кажуть "фрукт"...
Вадим був у дев'ятому класі, перейшов у десятий, коли поруч з ним з'явилася Світлана. Було це в радгоспі — послали їх туди всім класом на прополювання овочів. Працювати було важко — земля пересохла, цеглина цеглиною, і бур'яни стирчали з неї, як щетинисте, зле волосся. Де-не-де серед бур'янів траплялися ледь зелені віяльця моркви; разом з ними із землі висмикувалися вбогі рожеві хвостики. Школярі їх чистили і пробували їсти, але вони були сухі і в'ялі, їх тут же викидали разом з гичкою. Мабуть, усе це поле було виоране й засіяне, а тепер прополювалося не для того, щоб виросло щось, а для звітності. Вадим відчував у цьому всьому ту саму брехню, яка переслідувала його скрізь, але вже не тужив, як раніше, а зловтішався: виходило по його — всі брешуть. Товариші його в розмовах на цю тему не підтримували, їм нудно було говорити й слухати про брехню. Вони просто жартували, просто пололи, просто намагалися гризти морквяні хвостики і викидали їх разом з гичкою. Брехня їх не тривожила, вона їм не боліла... Вадим вважав себе розумнішим від них, вищим, таким, що мислить більше по-державному. І разом з тим він заздрив їхній веселій спільності. Він же завжди був сам, поки вони насолоджувалися купанням, печеною картоплею, піснями коло багаття. Він також купався і їв картоплю, але без насолоди, з усвідомленням якоїсь високої своєї місії. Вечорами ставало прохолодно, виводили комарі, тонкий місяць сходив на синьому небі. Однокласники палили багаття, бренькали на гітарі, били комарів, сміялися. "І чого сміються?" — думав Вадим. І все ж йому було заздрісно...
Якось він сидів біля самого багаття, відчуваючи жар на обличчі, і помішував у вогні довгою рогатою хворостиною, вже обвугленою на кінці, що своїми чорними ріжками нагадував хитруватого чорта. Вадим розжарив чорта і, постукуючи, відбивав у нього роги. Тут хтось торкнув його за Руку.
— Ходім прошвирнемося,— сказала Світлана.
Уперше він на неї подивився. Така собі невиразна, біла мишка. Гостренький носик, гострі зубки. А втім, гарненька.
Зараз вона, присівши біля Вадима, зігнувши дитячі коліна з подряпинами, поклала свою маленьку руку на його велику і грубу й сказала:
— Давай прошвирнемося.
"Дуже потрібно",— хотів було відповісти Вадим, але замість того встав, потягнувся, і вони разом зі Світланою пішли по голубій порохнявій стежці в бік лісу. Світлий місяць висів угорі, і якийсь птах тужно кричав.
— Чого це він? — запитав Вадим.
— Мабуть, дітей своїх шукає,— тихо відповіла Світлана.