Євлампія Захарівна, небіжчиця, проти Вадима не заперечувала. Справді, куди діти дитину, якщо мати працює? Нехай приводить.
Анфіса не тільки свого, Анфіса всіх дітей любила, свого ніяк не виділяла, запитай кого хочеш. А в старшій групі були в неї навіть улюбленці. Кучерявих вона особливо любила. Ні-ні та й поцілує. За Євлампії Захарівни все було нічого: цілуй скільки хочеш, тільки не бий. А нова завідуюча проти:
— Анфісо Максимівно, поцілунки окремих дітей забороняються.
Чи ти бач, окремих дітей! Разом їх, чи що, всіх цілувати? Але мовчала, не сперечалася. Розуміла, що освіти їй не вистачає: шість класів кінчила та курси військового часу, а інші — із закінченою середньою. Без освіти і звільнити можуть, а цього боялася Анфіса: все ж таки прижилася і син при ній. Вона намагалася поповнити освіту, підчитати. Записалася в бібліотеку, дали їй там книжок з дошкільної педагогіки. Читала-читала, а толку немає. Написано багато, а все не до діла. Розводяться про особливості вікової психології, про формування особистості, та так нудно, ніби мішок полощуть. А яка особистість? Дитина, і все. Люби її, грайся з нею — і вона тебе буде любить.
І справді, діти Анфісу любили. Все з питаннями зверталися. Приміром:
— Анфісо Максимівно, а навіщо гусак? Гусака малята зроду не бачили, виросли в місті.
Анфіса їм пояснювала як могла:
— Від гусака пір'я, від пір'я подушки, від подушок сон солодкий, пуховий. Ти спи-спи, моя дитинко, каже сон. А дитинка спить, і у вухах у неї дзвіночки срібні так і дзвонять...
— Дзвонять... — повторювали діти. А ще хтось запитає:
— Чого гусак кращий за курку? А в неї одразу й відповідь готова:
— Тому, що в гусака шия. З такої шиї далеко видно, до самого краю світу. Запитає на краю світу житель: "Хто це на мене з такої висоти дивиться?" А йому кажуть: "Це гусак"...
І задоволені діти. А то поб'ються — і зразу до неї:
— Анфісо Максимівно, він мене...
— А ти що?
— А я його.
— Обоє рябоє,— казала Анфіса,— а ну ж обидва сюди, один по праву руч, другий по ліву. Дві руки в мене, дві хатки. У кожній хатці пічка, в кожній хатці свічка, в кожній хатці фунтик з укла-дочкою...
Дітям сподобалося, самі почали грати в хатки. Почула завідуюча:
— Що за фунтик такий? Звідки фунтик? Дореволюційна міра ваги.
— Це так Анфіса Максимівна каже.
. Інна Петрівна підкуснула губу манірно. Потім:
— Анфісо Максимівно, цитують вас діти.
— Як цитують? — сполошилася Анфіса.
— Фунтик якийсь, та ще й з укладочкою.
— А, це? Таке собі. Сказала й забула.
— У вихованні "такого собі" не буває. Кожним своїм кроком, кожним словом вихователь повинен сприяти...
"Дурепа ти, дурепа перевчена,— з тугою думала Анфіса.— Мені б твою освіту". ...Померла рибка.
"Думки про смерть тварин не повинні затьмарювати щасливе дитинство радянської дитини",— казала собі Анфіса голосом завідуючої, а сльози, незаконні, так і текли. Не тільки за рибкою — за собою, за Федором, за Вадимом, за всіма сирітками...
Скоро завідуюча добралася й до Вадима. Стала прискіпуватися до того, що він переросток, що мати незаконно веде його додому кожний вечір і цим сприяє розповсюдженню інфекції. Вимагала, щоб Вадима забрали з Будинку дитини, перевели у звичайний, міський дитсадок...
Анфіса Максимівна тужила, відмовчувалася. Дуже вже не хотілося їй кидати роботу. Але завідуюча зуділа, як осіння муха:
— Будь-яка комісія, виявивши такі порушення, матиме право увільнити мене від роботи...
Ну що ж? Сила солому ламає. Прощай, Будинок дитини! Ось уже востаннє прийшли сюди Анфіса з Вадимом. Анфіса плаче, цілує всіх, прощається, а Вадим стоїть збоку, опустивши голову, копає каблуком ямку, і лице в нього гнівне. Що він думає?
Назавтра Анфіса з Вадимом ідуть на роботу в новий міський дитсадок. Як воно буде там? "Нічого,— думає Анфіса.— Головне, разом — куди ти, туди і я".
Новий дитсадок, куди влаштувалася Анфіса з Вадимом, виявився ведиким, просторим, приміщення значно краще, ніж Будинок дитини. Все за останнім словом. У туалетах не горщики, а уні-тазики, дитячі, спеціальні, низенькі, як грибочки. Шафочки нові, сушилка для одягу. Сплять на терасі у спальних мішках. А на майданчику чого тільки немає! І тобі гойдалки, і тобі каруселі. Діти в садочку — рослі, в тілі, все більше діти наукових працівників, а в тих пайки хороші, їх до кращих розподільників прикріпляють. Анфісу взяли вихователькою в середню групу — зарахували їй досвід за освіту,— а Вадима віддали в малюкову. Ну та нічого, невелика розлука — вона на першому поверсі, він на другому.
Анфіса спочатку тужила за Будинком дитини, за дітками, своїми любимими — кучерявими. Тут діти були прудкіші, розвинутіші, але галасливі, егоїстичні. Поб'ються — біда! Потроху звикла, і діти її полюбили. До інтелігентських також підхід треба мати. І завідуюча нічого була, тільки зануда. Говорить ніби плаче.
А Вадим приживався погано. Ніяк не міг звикнути, що не він головний. Ранками хникав:
— Не хочу в садочок! Хочу в будиночок! Будиночком він називав Будинок дитини. Анфіса розчулювалася:
— Який постійний! Жениться — не зрадить.
А Вадим просто шукав звичного для себе поклоніння — і не знаходив. І йому було погано. Якось він підійшов до виховательки своєї, малюкової групи і торкнув її за лікоть, сказавши:
— Ей! Дивись, це я.
Вона подивилася байдуже і весело круглими чорними очима.
— Ну, і чого мені на тебе дивитися?
— Це я. Ось я.
— Подумаєш, Художній театр!
Так і не замилувалася. Вадимові (руло боляче, гірко. Ніяк він не міг висловити, чого йому не вистачає.
Потроху і він обжився в новому садочку, але ходити в нього не любив.
12
Вадимові було вже чотири роки, коли враз неждано-негадано повернувся Федір.
Було це увечері, Анфіса викупала, вклала сина, пішла в магазин, повернулася додому, а там Федір. Сидить на стільці біля ліжечка, дивиться на дитину і мовчить. Анфіса так і заніміла — руки-ноги віднялися і душа провалилася.
— Здрастуй, Анфісо,— сказав Федір, а сам не встає.
— Здрастуй, Федю,— ледь чутно відповіла Анфіса.
— Значить, ось у тебе які справи. Анфіса заспішила:
— Ти, Федю, тут лишайся, твоя площа, ти й живи, а ми підемо.
— Та ні вже, чого вам іти. Краще я піду. Я мужчина.