Одного разу вона запитала мене:
— Ти смерті боїшся, Ольго Іванівно?
— Ні, не боюсь. Я вже вмирала, і не було страшно. Але життя я люблю і помирати не хочу.
— Оце і я так. Смерті не боюсь, а життя люблю. Ще б рочків зо два пожити, та не вийде. Життя мого лишилося місяців на три.
— Цього ніхто не знає... Може, довго ще проживете...
Вона подивилася на мене поблажливо, як доросла на дитину:
— І ти туди ж! А я думала, серйозна людина!
Коли Євлампія Захарівна злягла вже зовсім, її поклали в лікарню. Я приїхала її провідати і вражена була швидкістю, з якою хвороба робила свою справу. Лежав скелет.
— Чого дивишся? — запитала вона звучним голосом, дивним у вустах скелета.— Печать смерті бачиш?
Я мовчала.
— Спасибі, що не брешеш. Усі брешуть. А ти не брешеш.
Що я могла сказати? У таких випадках жінки плачуть, але в мене не було сліз.
— Слухай, Ольго Іванівно, я тобі розповім, як це — помирати. Нічого не страшно, а здається, ніби дуже серйозну справу робиш, важку справу і не знаєш, чи вистачить сил. Хоча, з іншого боку, якщо подумати добре: які такі сили потрібні, щоб померти? Вона, смерть, усе сама зробить: прийде, і візьме, і заспокоїть, а ти лежи собі та й лежи...
І ще, Ольго Іванівно, все думаю я: на що цей най-останніший момент буде схожий? Думаю, на блювання. Блювати буду своєю душею.
— Євлампіє Захарівно,— сказала я, взявши її за руку,— смерті немає, ви її і не відчуєте. Якийсь філософ сказав: не бійся смерті — поки ти живий, її ще немає, а коли ти помер, її вже немає.
— Дуже мудровано,— зауважила вона, кинувши на мене критичний погляд з глибоких оч-ниць.— Який філософ це казав?
— Не пам'ятаю...
— Перекажи йому: все бреше.
Євлампія Захарівна заплющила очі. Я потихеньку вийшла.
Через тиждень вона померла. Похорон був на диво багатолюдний. Прийшли люди, про яких ми й гадки не мали: якісь військові, один священик із зашпиленим під м'який капелюх довгим волоссям, виводок гарненьких молодих дівчат, схожих одна на одну, як сестри... Багато хто плакав. Більше за всіх побивалася Нюра. Вона кричала, що через небіжчицю на фронт не пішла, а тепер, як на гріх, війна закінчилася і її, Нюрине, життя все розбите...
Поховали, відплакали і віджаліли, і знову життя закрутилося своїм звичаєм, тільки без завідуючої. Тимчасово її заступала старша сестра Юлія Іванівна, літня жінка, яка тремтіла перед будь-яким начальством, боялася будь-якої відповідальності. Вона керувала Будинком дитини, намагаючись лише нічого не вирішувати, щоби було все по-старому. І все йшло по-старому. Я грала дітям свої пісеньки і розповідала їм про тьотю Ланю (так вони звали Євлампію Захарівну). У моїх розповідях тьотя Ланя була схожа на добру фею; туттаки плуталася Попелюшка в кирзових черевичках, і Попелюшка ця була викапана Анфіса Максимівна...
І ось одного недоброго дня із міськздороввід-ділу прислали нову завідуючу, Інну Петрівну. Це була жінка нестара, повна, з горою світло-золотого фарбованого волосся, пишно збитого на гордо піднесеній крутолобій голові.
Увійшовши в Будинок дитини, вона одразу сказала: "Безпорядки!" — і всі притихли. Вона склала губи, затиснувши їх ізсередини, як пінцетом, і ми зрозуміли, що нам буде нелегко. Так і вийшло.
Інна Петрівна була нерозумна, зла і напхана педагогікою. Страшна була наука! Про живе говорила мертвими словами.
На мене вона спочатку не звертала уваги, наводила порядки на важливіших ділянках. Юлію Іванівну вона залякала до смерті, натякнувши їй, що за упущення її арештують. Та намагалася виправдатись, пояснюючи, що так було заведено ще за покійної Євлампії Захарівни...
— Найлегше спихати на мертвих,— зауважувала завідуюча, затиснувши своїм пінцетом губи.
Нюрі вона наговорила такого, що та не витримала й подала заяву про звільнення.
— Плакати не будемо,— сказала Інна Петрівна,— незамінних немає. Але характеристика в наших руках.
І справді, накатала характеристику — гірше не буває. І індивідуалізм, і недисциплінованість, і анархо-синдикалістські настрої. Нюра цю характеристику на підлогу кинула і плюнула:
— Що я, без характеристики пропаду? Слава богу, не головою — руками працюю.
До мене Інна Петрівна добралася місяців за три.
Вона поцікавилася, звідки я беру матеріал для занять з дітьми. Зокрема, пісні. Ким вони затверджені?
Довелося зізнатися, що мої пісеньки ніде й ніким не затверджені. Завідуюча жахнулася, закуд-кудакала по-курячому:
— Як же так? Як же так?
Трохи заспокоївшись, вона пояснила мені, що я зробила серйозне порушення. Користування в роботі з дітьми неапробованими, неперевіреними матеріалами в наш час прирівнюється до ідеологічної диверсії. В одному дитячому садку співали дореволюційні пісеньки... Завідуючу зняли. Треба завжди пам'ятати, що діти не просто співають, що в процесі співу вони виковують свій світогляд...
І діти, і пісні вмирали під її словами.
— Ви мене зрозуміли?
— Я вас зрозуміла.
Вона помовчала, відчуваючи підступ.
— Ви можете до мене ставитись, як вам заманеться. Я вимагаю лише дотримання дисципліни. Сподіваюсь, більше порушень не буде?
-— Не буде,— пообіцяла я.
І їх не було. Кінчилася моя композиторська діяльність... Деякий час, особливо ночами, мене ще переслідували смішні звуки, легкі синкопи польок, але це минулося. Власне, ніхто не міг заборонити мені творити. Ніхто не міг перевірити кожну ноту: своє я граю чи чуже? Важливо було відбити охоту, і цього Інна Петрівна досягла. Але не в мені справа і не в моїй музиці. Скоро довелося звільнитися з Будинку дитини Анфісі — найбільш люблячій, найталановитішій із нянь. Талант — це любов, і він в Анфіси був у повній мірі. А в Інни Петрівни, як це часто буває у професіональних керівників, був безпомилковий нюх на все свіже, нестандартне. Вона одразу витягала його на світло і скасовувала. Так сталося і з Анфісою.
11
Вадим на той час підріс уже добряче, йому було майже чотири роки, і для Будинку дитини він був переростком. Усе правда. Але він був не простий вихованець, а особливий: мати приводила його тільки на день, а ночував він дома і був крупніший, розвинутіший і угодованіший за інших малюків, тому що Анфіса життя для нього не жаліла. Сама вона працювала тепер вихователькою в старшій групі, у трьохрічок, і Вадим також там. "Так і далі буде,— тішила себе Анфіса,— завжди разом. Він у ясла — і я в ясла. Він у школу — і я в школу. Він в інститут — і я в інститут, ким-ніким, а прибиральницею таки візьмуть. Нині ця спеціальність дефіцитна".