– Такі речі дійсно трапляються, – філософськи запевнив він. – Особливо в такій країні, як Америка…
Пуаро обірвав його мову: "Ви раніше перетиналися з кимось із сім'ї Армстронгів?"
– Ні, не думаю. Не можу точно відповісти. Скажу вам лише декілька слів. Торік я продав…
– Мсьє, давайте ближче до справи.
Італієць лише розвів руками. "Дуже перепрошую".
– Розкажіть мені ваші дії вчора після вечері?
– Із задоволенням. Я стояв саме на цьому місці, дуже дивно. Розмовляв із джентльменом із Америки. Він продавець стрічок до друкарських машинок. Потім повернувся до свого купе, воно було порожнє. Бідолашний Джон Булль, мій сусід по купе, був у свого роботодавця. Повернувся він дуже суворим, нічого не говорив – лише "так" або "ні". Дивні люди ці англійці, не товариські. Сидів він у кутку, напружений, і щось читав. Після чого прийшов провідник і розстелив наші ліжка.
– Номер 4 і 5, – пробурмотів Пуаро.
– Саме так – останнє купе. Моє було верхнє місце. Я піднявся, закурив і читав. У англійця, схоже, був зубний біль. Він вийняв пляшку якоїсь мікстури, але нестерпно смерділа. Згодом ліг на ліжко й стогнав. У той час я вже заснув, хоча й прокидався через його ниття.
– Ви бачили, що він покидав купе вночі?
– Не думаю. Але я щось чув. Загорілося світло в коридорі – воно мене розбудило, і я подумав, що це митниця на кордоні.
– Він щось говорив про свого роботодавця? Казав про нього щось неприємне?
– Я вам пояснював, що він мовчав. Не надто багатослівний, як риба.
– Ви курите – трубку, цигарки, сигари?
– Лише цигарки.
Пуаро йому запропонував, і він її взяв.
– Ви були коли-небудь у Чикаго? – запитав мсьє Бук.
– О, так, звісно! Але мені більше до вподоби Нью-Йорк, Клівленд, Детройт. Ви були в США? Ні? Обов'язково відвідайте…
Пуаро подав йому клаптик паперу.
– Напишіть свої дані та постійну адресу, будь ласка.
Італієць хвацько заповнив папірець, після чого піднявся, і усмішка його стала ще більшою.
– Це й усе? Я більше вам не потрібен? Гарного вам дня, месьє. Сподіваюся, ми якнайшвидше виберемося з цієї заметілі. У мене зустріч у Мілані. – Він почав хитати головою. – Я втрачу свій бізнес. – З цими словами він вийшов.
Пуаро поглянув на свого товариша.
– Він був довгий час у Америці, – підсумував мсьє Бук, – і він італієць, усі італійці вправляються з ножем! А ще вони страшенні брехуни. Не люблю італійців.
– Це усе пояснює, – посміхаючись, відповів Пуаро. – Можливо, ви й праві, але, мушу зазначити, що проти нього немає жодного доказу.
– А як щодо психології? Міг він це вчинити?
– Звичайно. Особливо в розпалі сварки. Проте це – особливий вид злочину. У мене є думка, друже, що цей злочин було наперед продумано та сплановано. Це довгоочікуване, далекоглядне вбивство. Це не, як я їх називаю, романські злочини. Це злочин холоднокровного, обачного, винахідливого розуму – англо-сакського.
Він взяв у руки останні два паспорти.
– А тепер поглянемо, – сказав він, – на міс Мері Дебенхем.
11. Свідчення міс Дебенхем
Коли Мері Дебенхем увійшла у вагон-ресторан, вона повністю підтвердила початкове судження Пуаро про неї. Вона була акуратно одягнена в невелику темну кофтину поверх французької сорочки, з гарно укладеними кучерями темного волосся. Її манери були такі ж вишукані.
Вона сіла навпроти Пуаро та почала з цікавістю розглядати його.
– Ваше ім'я Мері Херміона Дебенхем, двадцять шість років? – розпочав детектив.
– Так.
– Англійка?
– Так.
– Чи не були б ви такі люб'язні, написати вашу адресу на цьому клаптику паперу?
Вона написала гарним і виразним почерком.
– А зараз, мадемуазель, що ви можете розповісти нам про події минулої ночі?
– Боюся, що нічого особливого. Я пішла до себе та спала.
– Чи засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?
Питання це було абсолютно несподіваним. Її сірі очі помітно збільшилися.
– Я не зовсім вас розумію.
– Я задав вам дуже просте запитання, мадемуазель. Я повторю його. Чи дуже засмучені ви тим, що у поїзді трапилося вбивство?
– Про це я навіть не думала, саме з такої точки зору. Не можу сказати, що я аж надто засмучена.
– Ви постійно стискаєтеся з різними злочинами, так?
– Ну, звичайно, трапилася доволі неприємна подія, – тихо відповіла Мері Дебенхем.
– У вас дуже англо-сакський характер. Наче зовсім не відчуваєте емоцій.
Вона дещо всміхнулася. "Боюся, що я не можу істерити, щоб показати їх. Крім того, щодня хтось помирає".
– Помирає, так. Але вбивство відбувається значно рідше.
– Ну звісно!
– Ви не були знайомі з небіжчиком?
– Вперше я його побачила лише вчора під час обіду.
– І яке він справив на вас враження?
– Ніяке. Я його й не помітила.
– Чи не здався він вам дещо лихим?
Вона знизала плечима: "Про таке я навіть не думала".
Пуаро уважно на неї споглядав.
– Мені здається, що ви ставитеся дещо зневажливо до моїх методів розслідування, – підмигнув він їй. – Вони не такі, як у англійської поліції. В усіх методах повинно бути чітко та ясно – опиратися виключно на факти. Проте я маю власні дивацтва. Спершу я опитую усіх свідків, роблю певні нотатки щодо їх персоналій, і залежно від цього задаю їм конкретні питання. Хвилину тому я опитував чоловіка, який хотів мені нарозповідати купу історій на довільні теми. Я його попросив триматися строгої лінії. Щоб він відповідав "так" або "ні". Тепер на черзі ви. Бачу, що ви надзвичайно спокійна та врівноважена жінка, вмієте тримати себе в руках. Так як, мадемуазель, людська натура дуже мінлива, я поставлю вам декілька запитань про те, що ви відчуваєте, яку маєте думку. Як вам такий метод?
– Якщо ви вибачите мені мої слова, то, гадаю, це лише даремна трата часу. Подобалося чи ні мені обличчя містера Ретчетта, не думаю, що це допоможе в пошуку вбивці.
– Ви знаєте, ким насправді був містер Ретчетт?
Вона ствердно кивнула. "Місіс Хаббард розповіла усім".
– Що ви думаєте про випадок Армстронгів?
– Жахливий випадок, – твердо сказала вона.
– Ви їдете з Багдада?
– Авжеж.
– До Лондона?
– Так.
– З якою метою ви перебували у Багдаді?
– Я там працювала гувернанткою двох дітлахів.
– Після свят ви повернетеся туди працювати?
– Не впевнена.
– Чому це?
– Багдад – минуле. Думаю, що я оберу якусь роботу в Лондоні, яка мені підходить.