– Він щось-таки знав, – зауважив мсьє Бук.
– Він точно знав більше, ніж сказав секретареві, – підправив його Пуаро. – Він вам говорив щось про своїх ворогів? Чи казав, чому його життя знаходиться у небезпеці?
– Ні, щодо цього він був надто стриманий. Лише казав, що цей чоловік давно намагався дістатися до нього.
– Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. – задумливо повторив Пуаро. Потім, кинувши гострий погляд на Хардмана, запитав: "Ви знали, ким він був насправді?"
– Хто, містере?
– Ретчетт. Ви його впізнали?
– Я вас не розумію.
– Ретчетт – це Касетті, убивця маленької Дейзі Армстронг.
Хардман видав протяжний свист.
– Це справді сюрприз! – сказав він. – Ні, я його не впізнав. Я був далеко, коли гриміла ця справа. Гадаю, що я бачив його знімки в газетах, проте я й не розпізнав би власної матері, якби побачив її фото. Гадаю, що декілька людей мали зуб на цього Касетті.
– Чи знаєте ви когось, хто зв'язаний зі справою Армстронгів і підходить під цей опис – маленький, темноволосий, із жіночим голосом?
Хардман на хвильку замислився. "Важко сказати. Більшість людей, які були тісно пов'язані з цією справою, померли".
– Також там була дівчина, що викинулася з вікна, так?
– Так, справді. Вона, здається, була іноземкою. Здається, мала зв'язки з якимось італійцем. Але думаю, вам відомо, що були й інші справи, окрім Армстронгів. Касетті проводив так дії з викраденням не один раз. Не думаю, що варто концентруватися лише на цьому.
– Так, але в нас є підстави вважати, що це пов'язано саме з випадком Армстронгів.
Хардман підвів очі та непевно похитав головою.
– Я не можу пригадати, хто з людей, причетних до тієї справи, підпадає під цей опис, – повільно промовив він. – Звісно, я не настільки добре знайомий із самою справою.
– Добре, продовжуйте вашу розповідь, містере Хардман.
– Мені мало є що вам розказати. Я ліг спати вдень і прокинувся, щоб вночі спостерігати. Першої ночі не трапилося нічого надзвичайного. Минулої ночі те ж саме, я був напоготові. Привідкрив свої двері та спостерігав. Ніякого незнайомця не було.
– Ви впевнені, містере Хардман?
– Цілком. Ніхто не увійшов у поїзд знадвору, також ніхто не проходив по коридору з попередніх вагонів. Присягаюся вам.
– Ви бачили провідника зі свого місця?
– Аякже. Він сидить на невеликому стільці якраз на рівні моїх дверей.
– Він покидав своє місце після зупинки у Вінковцях?
– Це була остання зупинка? Так, він відповів на декілька дзвінків – це було якраз після того, як вагон зупинився. Після того він пройшов повз мене у наступний вагон – пробув там близько чверті години. Потім дзвінок почав дзеленьчати як скажений і він миттю повернувся. Я висунувся в коридор поглянути, що трапилося – дещо занервував, ви ж розумієте – але це була дама з Америки. Вона підняла бучу через щось. Потім він підійшов до іншого купе й приніс пляшку мінеральної води для когось. Згодом він сів на своє місце і сидів аж до того часу, поки перша людина не прокинулася. Я не помітив, щоб він рухався зі свого місця аж до п'ятої години ранку.
– Він дрімав?
– Не можу сказати. Напевно.
Пуаро кивнув на знак згоди. Автоматично його руки почали наводити лад із паперами на столі. Він взяв ще раз до рук візитку.
– Підпишіть її, будь ласка.
Хардман виконав прохання.
– Я так розумію, що ніхто не може підтвердити ваших слів, містере?
– У цьому потязі? Не зовсім. Це може зробити МакКвінн. Я його знав і раніше – бачив його в офісі його батька у Нью-Йорку. Проте я не впевнений, що він упізнає мене з усієї когорти детективів. Коли припиниться сніг, ви зможете зателеграфувати в Нью-Йорк. Але повірте, я не розповідаю вам казки. Всього доброго, джентльмени, радий був зустрітися з вами, містере Пуаро.
Пуаро простягнув йому цигарку. "Чи, можливо, ви надаєте перевагу трубці?"
– Е, ні. – Він піднявся та швидко покинув вагон.
Троє чоловіків з цікавістю споглядали один на одного.
– Як думаєте, його розповідь щира? – запитав лікар Константин.
– Так, думаю що так. Крім того, його слова доволі легко перевірити.
– Він надав нам дуже цікаву інформацію, – підсумував мсьє Бук.
– Так, звісно.
– Маленький, темноволосий, із жіночим голосом. – задумливо сказав мсьє Бук.
– Але цей опис не підходить до жодного пасажира у потязі, – резюмував Пуаро.
10. Свідчення італійця
– А тепер, – сказав Пуаро з блиском у очах, – ми потішимо мсьє Бука і покличемо італійця.
Антоніо Фоскареллі увійшов у вагон-ресторан швидкою, граціозною ходою. Його обличчя, засмагле та типово італійське, світилося.
Він розмовляв прекрасно французькою із незначним акцентом.
– Ваше ім'я Антоніо Фоскареллі?
– Так, мсьє.
– Я розумію, ви натуралізований американець?
Італієць усміхнувся. "Так краще для мого бізнесу".
– Ви агент компанії Форд?
– Так, як бачите…
Розпочалася балаканина, після якої троє чоловіків знали усе про його справи, поїздки, прибутки, його враження від США та Європи загалом. Це був не з тих чоловіків, з яких треба витягувати інформацію. Вона з нього лилася рікою.
Його симпатичне, дещо дитяче лице випромінювало радість, разом із красномовним жестикулюванням, коли він зупинявся й витирав чоло хустинкою.
– Ось бачите, – казав він. – Я зробив значний бізнес! Піднявся з низів!
– Ви бували в США протягом останніх десяти років?
– Так, мсьє. Ах! Я пам'ятаю день, коли вперше сів на корабель і поплив до Америки – в таку далечінь! Моя мама та маленька сестра…
Пуаро обірвав його потік споминів.
– Протягом вашого перебування в Америці ви перетиналися з покійником?
– Ніколи. Але я знаю таких людей. О, так! – Він стиснув свої пальці. – Це дуже видний, гарно одягнений чоловік, але всередині не такий. Гадаю, що він був великим аферистом. Даю вам слово, саме так і було.
– Ваша думка цілком слушна, – сухо зауважив Пуаро. – Ретчетт – це Касетті, викрадач людей.
– Що я вам казав? Я навчився цьому – читати людину за обличчям. В Америці це найкраща можливість комусь щось продати. Я…
– Ви пам'ятаєте випадок Армстронгів?
– Не дуже детально. Армстронг, так? Випадок із маленькою дитиною, немовлям, так?
– Дуже трагічний випадок.
Італієць був єдиним, хто засумнівався в такому визначенні.