— Пацієнти мусять слухатись лікаря! — удавано суворо говорила вона, поправляючи постелі.
Коли "пацієнти" засинали, Ольга лишалась наодинці зі своїми думками. Чи вірила вона, що батько, Ми-хайло і Микола одужають? Так, вірила! Дія шкідливого проміння була недовгою, клітини зорових нервів, ма-буть, тільки пригнічені. Препарат синтевітамін — чудовий, надзвичайно ефективний засіб. Ну, і регенерація організму… Все це — Ольга сподівалася — дасть хороші наслідки. Вони будуть, будуть бачити!
Минав час. Місяць, як зачарований, обходив Землю, не зводячи з неї очей; і хоч як повільно він обертав-ся, але до темряви, що вкривала знайому людям його півкулю, вже наближалося сонячне світло. Незабаром во-но блисне на високих вершинах гір, що обступили повалену ракету, потече вниз, і золотий серпик ростиме й ростиме!
350-годинна місячна ніч кінчалася. Вже більше тижня, якщо міряти земними добами, Ольга лікувала ба-тька, Миколу і Михайла.
…Нарешті сталося!
— Олю, Олю, — Мілько торкнув сонну дівчину за плече. — Олю! — шепотів Михайло. Дівчина роз-плющила очі і, побачивши збуджене, радісне обличчя Михайла, зрозуміла все. Схопилася, мовчки повернула Михайла спиною до світла, щоб не було різких подразнень, вказала на сонного батька і Загорського:
— Бачиш?
— Бачу, — шепотів Михайло.
Ольга показала йому кам’яну плитку.
— Бачу! Все бачу, Оленько!
Михайло рвучко вхопив її на руки, закружляв по залі.
— Тс-с, — посварилася пальцем Ольга. — Нехай сплять.
Вони одійшли до стелажів з плитками, зашепотіли.
— Розумієш, Олю, прокинувся — темно, але відчув, що бачу… Намацав ліхтаря…
Вони розмовляли так, неначе не бачилися роки. Спільно пережите горе якось ще більше зблизило їх, і коли б Михайло був поцілував Ольгу, це її аніскільки не здивувало б. Але юнак не наважився. Дивився на неї зачудовано, пошепки розповідав про те, як відчув, що повернувся зір.
Загорський і Плугар одужали пізніше. Коли світ відкрився Плугаревим очам, де й дівся отой філософсь-кий спокій! Ольга і Михайло посміхалися, спостерігаючи, як Іван Макарович підносив до обличчя руки, вору-шив пальцями, не зводячи з них очей. Він не бігав, не вигукував, а тільки дивився і дивився на свої руки. На віях у професора блиснули сльози.
— Ну що ж, товариші, — схвильовано проговорив він, ховаючи руки за спину, — тепер будемо обачні-шими. Матінка-природа не люблять жартувати!
Допомоги з Землі Плугар сподівався з настанням дня на Місяці. За його підрахунками, до прибуття дру-гої ракети лишалося може один–два земні дні,
— А як вони нас відшукають? — спитала Ольга.
— Відшукають! — відповів Іван Макарович, розглядаючи кам’яну плитку. — Розташування нашої раке-ти відоме. Сліди доведуть до всюдихода, а тут уже…
— Тут теж сліди їх поведуть! — перебив Загорський,
— А ми хіба не вийдемо назустріч?
— Чому ж не вийдемо? — Іван Макарович розглядав усе нові й нові плитки. — От заготуємо кисню — будемо навідуватись до виходу. А підніметься сонце — то перейдемо в ракету, там зручніше, правда?
— Авжеж! —зраділа Ольга. — Тим часом, тату, дозвольте нам з Михайлом розім’ятися в цьому селеніт-ському Вавілоні. Не бійтеся, далеко заходити не будемо. Ви ж із Миколою тут корінні мешканці, а нам…
Івану Макаровичу не хотілось пускати Ольгу в мандри по цьому лабіринту. Професор ніби передчував небезпеку.
— А може, не треба, Оленько? — говорив він. — Скоро настане час, ми наповнимо все місто атмосфе-рою, отоді ходи, вивчай!
Та Ольга наполягала, знову доводила, що вона "не теплична" і т.д. До того ж тут не можна заблудитися: порох зберігає сліди, а світло заливає всі проходи!
І професор, зрештою, погодився. Порадив узяти про всяк випадок запасні кисневі балони.
— Далеко не йдіть. Вас, Михайле, призначаю старшим.
— Єсть, Іване Макаровичу!
І вони пішли.
Професор разом з Миколою заладнав двері, перевірив роботу апаратури і знову взявся розглядати "бібліотеку". Але якесь невиразне, тривожне передчуття не залишало його.
Не минуло й півгодини, як повернувся Мілько. Микола та Іван Макарович швидко наділи скафандри, відкачали повітря. У навушниках зазвучали розпачливі слова юнака:
— Ольга десь ділася, Іване Макаровичу! Просто сказати — зникла. Слід обривається на рівному місці, а її ніде нема… Пішла вбік метрів на двадцять і от…
— Ведіть мене туди!
Ішли швидко і мовчки. Нікуди не спускалися, все на цьому ярусі. За рогом тунелю в стіні — пролом.
— Вона звернула сюди, ось її слід…
Ольжин слід вів через купу каміння в якесь тісне приміщення, схоже на каземат. Освітлювальної кулі там не було, довелося світити ліхтарями. Слід у поросі був лише до середини підлоги, викладеної масивними чоти-ригранними плитами. На одній з плит пилюка зовсім стерта, наче там сиділа Ольга. І більш ніде нічого, ніяких інших ознак.
— Олю!
— Олю!
Дівчина не відгукувалась. Мацали промінням ліхтарів німі стіни…
— Очевидно, вона ішла так… — Мілько перескочив обвалене каміння і побіг по її сліду. І тут сталося несподіване: як тільки Михайло ступнув на ту "стерту" плиту, одним кінцем вона втопилася в підлогу, другим піднялася, і юнак миттю зник унизу. Його ковтнув кам’яний люк!
Професор скрикнув од жаху. Поки підійшов до злополучної плити, вона вже врівноважилась і щільно закривала отвір. Ставши біля неї на коліна, натиснув на край плити. Камінь подався, відкриваючи темний отвір. Спрямував туди світло ліхтаря — скільки сягав зір — зяяв бездонний круглий колодязь! Здалося, ніби вітер дмухнув з його глибини.
— Михайле! Ольго! Михайле, Олю! — в розпачі гукав професор. Але відповіді не було.
День другий
Іван Макарович вийшов із страшного "каземату" і кинувся на нижчий ярус. Забувши про всяку обережність, він біг величезними кроками — то перескакуючи через купи каміння на пологих спусках, то швидко до-лаючи круті сходи. Вибирав шлях так, щоб спускатися углиб поблизу колодязя, в який упали Ольга і Михайло. "Адже він не безкінечний! — тривожно шугала думка. — Може… може вони ще живі…"
Поворот, ще поворот… Куди веде цей кам’яний жолоб? Іван Макарович відчув, як його скроні під ска-фандром покрилися потом. "Не треба гарячкувати, — говорив йому внутрішній голос. — Тут потрібно все зва-жити, обміркувати…"