"Говорить Місяць!"
Після великого нервового напруження Іван Макаровим відчував себе зовсім розбитим. Він не мав сили навіть розмовляти.
— Іване Макаровичу! — зверталися до нього новоприбулі. — Скажіть, як ви знайшли оці катакомби? Ви ж тутешні старожили…
— Потім, потім, товариші, — втомлено кидав професор. Так він відповідав на всі запитання. Ольга роби-ла Михайлові перев’язку. Він сидів на матраці і мовчки стежив за її рухами. Дотики дівочих рук були такі ніжні, милі… Михайлові хотілося притулитися щокою до Ольжиної вузької долоні і так сидіти й сидіти. А які сим-патичні веснянки на її обличчі! Щось у ній є таке… "Невже закохуюсь? — з острахом подумав Михайло. — Ще почну гут переживати… Ні, я нюні розпускати не буду. Поговорю з нею на Землі…"
Ольга відчувала, що діється з Михайлом,— стриманим, відлюдкуватим Михайлом! Серце її співало.
Новоприбулі з захопленням оглядали "бібліотеку". Загорський тимчасом налагодив пошкоджені рації в Ольжиному та Михайловому скафандрах.
— О, я й забула! — вигукнула Ольга. — Що ж то за хвиля, тату, що викинула нас на берег? Чи ви чуєте, тату!
— Що?
— Про хвилю питаю…
— А… То вам Земля допомогла. То хвиля морського припливу. — Іван Макарович підвівся. — Пора, то-вариші, рушати. Нам ще багато невідкладної роботи. А найперше — підвести ракету. Ага, запросіть і "сусіда"… — він коротко розповів про Діка.
Швидко зібралися. Захопили з собою і мумію.
— Цей селеніт, Іване Макаровичу, буде дійовою особою нашої першої передачі!
— Тобто?
— Ми ж привезли телевізійну апаратуру! Телевізійна передача з Місяця…
— Оце даремно, — сказав професор. — Тут треба займатися дослідженням, а не спектаклями… Ну га-разд, ходімо.
Мілько ішов, спираючись на плече Загорського, а Ольгу ніс на руках Іван Макарович. Новоприбулі взяли апаратуру, інструмент, постелі. Позаду плентався Дік.
Коли вибралися з кам’яного лабіринта до всюдихода, в кожного полегшало на серці. Якось краще почу-ває себе людина під сонцем! А тут ще ж і небо незвичайне: на темному оксамиті сяє Сонце, величезний голубу-ватий диск Землі і зорі, зорі… Люди дивилися крізь скельця шоломів на рідну Землю, і звідси вона здавалася ще ріднішою!
Навантажили всюдихід, самі вмостилися в його кузові.
— Еге, — згадав Загорський. — А машина ж несправна! Не заводиться.
— Це, видно, напівпровідники не витримали холоду, — почав міркувати Михайло. — Відкрий он ту кри-шку, так, там зліва…
Справді, виявилось, що місячний мороз наче зубами перекусив напівпровідники. Як тільки їх замінили, мотор одразу запрацював. На місце водія сів Іван Макарович. Обернувся, перерахував скафандри і включив швидкість. Машина рушила, прокладаючи слід у поросі…
Настрій у професора покращав. Тепер він сам почав розмову:
— Уявляєте, друзі, яке це буде велике і справді історичне звершення, коли людство оживить цю планету!
— Так, Іване Макаровичу! Це буде величезна лабораторія Землі…
— І не тільки лабораторія! — гукає професор у мікрофон. — А й велика скарбниця. Тут же стільки міне-ралів… Та й метали, мабуть, є, хоча селеніти їх і не знали. От внесемо в Організацію Об’єднаних Націй проект плану оживлення Місяця — побачите, яке тут будівництво закипить! — Він кинув погляд на Діка, але той си-дів, наче кам’яний, не обізвався й словом.
Машина мчала беззвучно, то вихоплюючись на пагорби, то обминаючи гори, що лежали, неначе скам’я-нілі гігантські бронтозаври, а пасажири вели розмову про перспективи опанування Місяця, про корисні копали-ни і астрономічні обсерваторії, археологічні розкопки і кам’яні книги.
Проскочили чорну густу тінь в межигір’ї, перед очима розкинувся вже не такий дикий краєвид: око ми-лувала космічна ракета, що срібною голкою вганялася в чорне небо. Трохи лівіше виблискувала й друга, пова-лена вибухом.
— Гарна-таки штука, цей всюдихід! — не втерпів один із прибулих, зіскакуючи з кузова біля ракети.
— А ви взяли? — спитав Загорський.
— Ні. Вистачить і цього. А натомість ми взяли ще двох чоловік.
— Значить, вас прибуло…
— …Шестеро!
— Оце добре, — похвалив Іван Макарович.
Один за одним піднялися по металевих щабелях у кабіну. Поскидали скафандри.
— Отепер здрастуйте, товариші! — Іван Макарович обнімав і цілував кожного. — Поздоровляю вас з ус-пішним перельотом!
П’ятьох Плугар добре знав: це були працівники їхнього інституту, а шостий…
— Де я вас бачив? — зупинився він біля нього. — Мені здається, що ми десь зустрічались…
У веселих очах огрядного чоловіка заграв усміх:
— Так, ми зустрічалися з вами, Іване Макаровичу, напередодні вашого вильоту… Пам’ятаєте? Я — селе-нограф… Приносив топографічний альбом — детальні карти поверхні Місяця…
— А… пригадую! Так вам таки вдалося?..
— Як бачите — прорвався!
— Радий вас вітати тут, на Місяці! — Іван Макарович потиснув селенографу руку.
Радисти настроїли телевізійний передавач, інші члени екіпажу поралися біля мумії.
— А ви ставляйте її перед екраном, — порадив Плугар. — Включайте, Миколо!
— Готово! Увага, увага! Говорить Місяць. Починаємо телевізійну передачу… Ось професор Плугар…
Іван Макарович підійшов до мікрофона і, тамуючи хвилювання, заговорив:
— Здрастуйте, дорогі друзі в усьому світі! Разом з усіма вами зараз ми переживаємо історичний момент: на Місяці розпочалася ера людської цивілізації…
І він розповів про роботу експедиції, глибинне місто, Діка, плани дальших досліджень. Половина експе-диції знову лишиться на довгу ніч на Місяці, а одна ракета повернеться на Землю, щоб доставити сюди все не-обхідне для досліджень, нову апаратуру для добування кисню.
Тим часом товариші підсунули мумію. Широке обличчя селеніта мало серйозний вигляд, тільки колір його був невиразний, але це, очевидно, пояснювалось бальзамуванням.
— Чи ви бачите цю істоту, друзі? Хто ж тепер вагатиметься, що тут не може розквітнути життя? І воно розквітне, якщо народи візьмуться за це, якщо вони рішуче приборкають бізнесменів війни!
Через безодню, що відділяє Місяць од Землі, посилав передавач радіохвилі, а вони ніби на крилах несли хвилюючі Плугареві слова, кидали на мільйони екранів образ селеніта — тремтливий і від того наче живий.