Нараз Ольга зупинилася і помітила мерехтіння. До її слуху виразно доносився якийсь приглушений шум. Обернулася до "чаші" — крізь тріщину пробивається цівка якогось сивого газу, кидає тремтливу тінь. На якусь мить Ользі здалося, ніби заворушились зотлілі селеніти. Але то була тільки мить. "Чого тут лякатися? — подумала Ольга. — Геологічне явище. Може, колись тут був вулкан…" Струмінь газу досяг склепіння і черкнувся зір.
Минуло може хвилин п’ять чи десять, і газ перестав іти, розвіявся по храму, неначе фіміам під час бого-служіння. Побігти і розповісти про все батькові, що він скаже?
Ольга кинулася бігти. її "крок" становив не менше десяти метрів, тільки стіни миготіли! От коли б вона отак бігала на Землі! Це ж був би нечуваний, неймовірний рекорд!
Ось і їхня кают-компанія, сяюча, залита світлом простора кімната. Працює "апаратна" — безперервно поповнює і "фільтрує" атмосферу. Батько і Загорський сидять біля шахової дошки, склавши руки на колінах. Чи обмірковують ходи? Біля них лежить на матраці Мілько.
— Ви тут шахами займаєтесь, — швидко заговорила Ольга, відхиливши шолом скафандра, — а там таке сталось…
— А що там сталось? — тривожно спитав Плугар. — Чому світло погасло?
— Яке світло?
— Ну, яке… Ти ж бачиш, що ми сидимо в темряві. І партії не дограли… Спочатку трохи погасло, а потім…
Ольга ледве не скрикнула, але закусила губу і стрималась. Світло ж заливало кімнату, пронизувало усе грандіозне "підземелля", а вони… вони його не бачать!
— Чому ж ти мовчиш, Олю? — спитав батько. — Засвіти нарешті свого ліхтаря!
— Наші чомусь не працюють, — додав Загорський.
— Заспокойтесь, тату, — ледве стримуючи сльози промовила Ольга. Клубок підкочувався їй до горла. — Зараз ми все з’ясуємо.
"Вони осліпли! Вони зовсім осліпли!" думала Ольга, дивлячись на їхні обличчя. У широко відкриті очі Плугаря і Загорського било світло, але вони не реагували на нього. Та й ліхтар біля Мілька лежить увімкнутий. Він підвівся і почав навпомацки розбирати його.
— Ви розумієте, тату, — почала Ольга якомога спокійніше, — я спостерігала струмінь газу…
— Ну, а світло?
— Світло… є.
— Там є світло? — зрадів Плугар. — Чудово! Тоді давай твого ліхтаря, Михайло налагодить наші та бу-демо перебазовуватись. А може, нам удасться його повернути й сюди…
Ольга не витримала, схлипнула, закриваючи рот долонею, а тоді, наче її прорвало, заридала.
— Що з тобою? — підвівся Плугар. —Ходи до мене! — він встав і простяг руки. Крізь сльози Ольга ба-чила, що то жести сліпця. І вона заплакала ще дужче.
— Та що з вами, Олю? — підвівся й Загорський.
Вони стояли такі безпорадні, і Ольга притиснулась до батька.
— Я скажу вам відверто, — заговорила Ольга, — бо не можна гаяти й хвилини: у вас пошкоджено зір!..
— Тобто як це пошкоджено? — спитав Мілько.
— Що ти маєш на увазі? — стиснув її лікоть Плугар.
— У вас тимчасова втрата зору. Світло тут є, і скрізь є, ліхтарі діють, а ви не бачите, — випалила Ольга. — Не хвилюйтесь, це на нервовому грунті, медицина знає багато таких випадків…
Плугар, Загорський і Мілько немов остовпіли. Мовчали, тільки важко дихали. На скронях у них забли-щали краплинки поту.
— Сядьмо,— нарешті сказав Плугар.— Обміркуємо.
Збуджена, знервована Ольга приступила до збирання анамнестичних даних.
— Скажіть, як це сталося — відразу чи поступово?
— Я ж тобі вже казав, Олю, що світло згасало поступово…
— А мені здавалося,— вставив Загорський,— що були й спалахи. Пригасало-пригасало, а тоді й спалахувало на коротку мить.
— А я спав, — сказав Михайло. — Прокинувся — темно.
— Головні болі є?
— Та ніби є… — невпевнено сказав Плугар.
— А у вас, Загорський?
— Наче немає.
Він почав обмацувати свою голову, втоплюючи пальці в густу шевелюру. Ольга замислилась. А що коли це якісь незнані селенітські мікроби? А може, це світло шкідливе? Тоді чому ж на неї воно не подіяло, адже вона не менше за них дивилася на нього?
— Очі болять?
— Ні, — сказав Загорський.
— І в мене не болять, — підтвердив Плугар.
У Мілька теж не боліли.
Ольга болісно збирала думки. Ясно одне: і на батька, і на Миколу, і на Михайла діяв той самий фактор. А хіба вона не в цих же умовах? У всіх же спільне, однакове становище! А чи зовсім однакове?
Загорський протирав очі кулаками.
— Не треба, Колю, — з ніжною співчутливістю торкнулася його руки Ольга. — Це не допоможе. Тут щось інше… інше…
Погляд її знову впав на відкриту батькову голову.
"Вони ж без скафандрів!.. Так, тільки в цьому й різниця, вони без ніякого захисту, а я захищена!" Ця ду-мка мигнула, неначе блискавка.
— Скафандри! — вигукнула Ольга. — Зараз же надіньте скафандри!
Схопилася, піднесла їм скафандри.
— А що таке? Навіщо? — спитав Плугар.
— Я думаю, тату, що це… від якогось шкідливого випромінювання. Я була майже весь час у скафандрі — от мені й нічого. А ви… Одягайтесь, швидше одягайтесь!
За якусь хвилину Плугар, Загорський і Мілько одяглися. Ольга теж щільно приладнала свій шолом. Перемовлялися за допомогою рацій.
— Може це й так, — замислено промовив Плугар. — Та напевне, що так! Скинувши свої захисні костю-ми, ми підставили себе під потоки космічного проміння…
— Невже воно проникає сюди? — тривожно спитав Загорський.
— Виходить, проникає. Це зливи часточок величезних енергій, — замислено сказав професор. — До того ж на їх інтенсивність, мабуть, впливає сильне магнітне поле Землі — розганяє до великих швидкостей… Ех, яка злочинна недбалість — не захопити з собою лічильника! — скрушно промовив професор. — Він би нам відразу… А як ти гадаєш, Олю, в наших зорових центрах сталися непоправні зміни?
— Що ви, тату! Ви будете бачити, обов’язково! Причину, я думаю, ми вже усунули…
— Та ще для певності перебазуємося углиб… Головне — не втратити надію.
Плугар вирішив одразу збиратися в подорож углиб планети. Наказав узяти з собою воду, провізію та апаратуру для добування кисню. Зробили з усього три великі тюки. Нести мали чоловіки. Ользі припала роль про-відника. Вона ж, хоч і з великими труднощами, розібрала кесони, щоб відкрити шлях.
Дік залишився в своєму лігві, йому виділили достатню кількість всього необхідного. Коли чоловіки під-няли й поклали собі на плечі тюки, Оля спитала: