— Хіба ви не знімали? Яке це чудове явище — метеорний рій бомбардує Місяць!
— Та я… Я боявся за "Комету".
— Вдруге не зівайте, — вже рівнішим голосом продовжував Плугар. — Якщо трапиться нагода, обов’яз-ково сфотографуйте зіткнення метеоритів з Місяцем.
Промчав метеорний дощ — і знову непорушність. Ніби й "Комета" заціпеніла серед мертвого пейзажу…
Ультиматум Діка
На екрані локатора з’явилася постать. Тупцювала біля Ольжиної картки, подаючи руками якісь сигнали.
— Кличе, — сказав Іван Макарович, відхиляючись від екрана. — Видно, настав час переговорів.
Професор почав одягатися, всі дивилися на нього запитливо. Мілько не втерпів:
— Невже ви підете, Іване Макаровичу? Та плюньте…
Ольга мовчала. Вона добре знала, що коли батько щось вирішив, то відговорити його неможливо.
Іван Макарович мовчки надів скафандр і вийшов.
Ольга підійшла до Загорського і подивилась через його плече на екран. Ось батькова постать наближа-ється до незнайомого. Зійшлися, зупинились. Про що вони розмовляють?
Коли б локатор міг передати не лише зображення, а й звуки, то в "Кометі" почули б таку розмову:
— Я єсть директор і представник фірми "Атомік-Вельт", — відрекомендувався по радіо чужий скафандр. — Я єсть командир експедиції Дік. Сподіваюсь, ви єсть Плугар?
— Так, — сказав Іван Макарович.
— Нам треба встановити добросусідські відносини, — продовжував Дік, мова його ставала частішою. — Я вже посилав до вас. Але, на жаль, ваш механік…
— Відмовився зрадити Батьківщину…
— Навіщо такі вислови, містер Плугар? Щоб у дальшому не було ніяких ексцесів, давайте встановимо зони діяльності.
— Тобто?
— Як довго ви тут пробудете?
— Ми будемо тут доти, доки цього вимагатимуть інтереси науки, доки не виконаємо своєї програми нау-кових досліджень.
— Чудово! А чи не вважаєте ви, професоре, що для науки великою загадкою є друга півкуля Місяця, та, якої ніколи не видно з Землі?
— Охопимо й ту півкулю, на все свій час.
— А чи не вважаєте ви, що нам на цій півкулі тісно? Я пропоную вам — саме в інтересах науки — пере-базуватись на той бік…
— Це що — ультиматум?
— Облишмо гучні слова, професоре. Мою добросусідську пораду можете розцінювати, як хочете. Ви ж самі кажете: ваша мета — наука. От і перебирайтесь на ту півкулю. Для спостережень за зорями там ідеальні умови. Не заважатиме диск Землі…
— Ми самі знаємо, де нам краще працювати.
— Ага, не хочете? Під ширмою науки ви тут закладаєте воєнну базу! А ми цього не стерпимо. Тим біль-ше, що ця територія належить нашій фірмі.
— Чи дісталася в спадок?
— Я говорю офіційно: оця територія і все, що на ній, під нею і над нею — все це власність нашої фірми. У нас є документи!
— Як же ви придбали цю "власність"?
— Ми купили в іншої фірми.
— А та де взяла?
— Де?.. — Дік зам’явся. — Та… просто відкрила продаж території Місяця… Але це, зрештою, нас не стосується. Ми купили — ось головне!
— Якщо вас не стосується, то нас тим більше. Може, ваші фірми оптом і вроздріб продають зорі Чумаць-кого шляху, може, ви придбали кільця Сатурна або Великий віз, — це ваша внутрішня справа.
— Значить, не визнаєте?
— Не визнаємо.
— Ну, гаразд. Я не маю сумніву, що міжнародний суд захистить інтереси фірми. До речі, що означає цей напис? — Дік підсунув ногу до Ольжиної картки.
— Ви ж грамотний?
— Це що — погроза використати атомний реактор? Оце атомна енергія в мирних цілях? Ми вже зафото-графували цей документ, про нього знатиме весь світ!
— Ви багатослівний. У нас мало часу.
— Значить, відкидаєте пропозицію про перебазування?
— З усією рішучістю.
— Ви, очевидно, не оцінили становища, професоре. Я вам допоможу в цьому. Наш політ готувала атомна фірма, а не Академія наук, як у вас, отже, незабаром прибуде ще одна ракета. Це буде не тільки демонстрація могутності…
— Ми не боїмося погроз, — перебив його Іван Макарович.
— Вас тут приваблюють стратегічні поклади?
— Мир, праця, наука — ось що нас приваблює!
— Поклади нового радіоактивного елемента, який ми назвали "Селеніт-1", відкрили ми і не поступимось нікому! — підвищив голос Дік. — Саме в цей час, коли ми з вами так чемно розмовляємо, наші лаборанти провадять дослідження над ним. І хто поручиться…
— Ви все сказали?
Плугар повернувся і рівним кроком, не поспішаючи, пішов до ракети.
Катастрофа
— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сім-десят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна багато дечого зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спо-стереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?
— Ясно.
Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо.
Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закрила обличчя долонями. Подумала, що це в прила-ді стався якийсь електричний розряд.
— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть , у всіх закрутилося в очах, Мілько схопив-ся, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння, може, то у вухах? Михайло не втримався на ногах — його неначе молотом уда-рило по голові. Останнє, що він бачив провалюючись в якусь чорну безодню, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Ольга скрикнула:
— Михайле! Що з тобою, Михайле!
Схопила його зів’ялу руку — довго не могла намацати пульс. І, мабуть, хтось інший-таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве вловимі поштовхи.
Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. "Зупиняється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…"
Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. "Він зовсім не реагує на світло!" промайнула думка.
Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. "Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…"