У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху від туне-льного отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхта-рем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. "Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він повернувся!" Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…
Пройшовши хвилин п’ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була ши-рока підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, неначе по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знай-де юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки по-думати — на такій віддалі від Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темінню надра Міся-ця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній — не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!
У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.
"А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?" Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. "Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський". І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.
Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професорового ліхтаря.
— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться — письмена чи, може, їхній живопис…
— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення нача-льника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?
— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдовувався Микола.
— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам заува-ження!
Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огор-тала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.
— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…
— Ну, добре, — вже трохи лагідніше проговорив професор. — А тепер давайте познайомимось із гли-бинним, як ви кажете, містом. Може, це була столиця селенітів?..
— Ви ось тільки гляньте… — Загорський освітив стіну.
— Ага, а чому ви не відповідали, коли я вас викликав?
— Я нічого не чув.
— Цікаво, це треба перевірити. Зачекайте тут.
Іван Макарович вийшов на майдан (їх відділяла стіна) і почав говорити до Миколи. Але відповіді не по-чув. Так само Микола не чув його рації. Вони швидко встановили, що порода, яка залягає навколо, не тільки не пропускає, але й не екранує радіохвилі, тобто не відбиває їх. Вона їх поглинає. Микола уявив собі, як радіохвилі проникають у верхні шари цієї незнаної породи і тут же починають втрачати свою пружність, поступово згасають і зовсім завмирають в лабіринті незнайомих атомів, безсилі пробити їхні електронні оболонки.
— Цікаво, що зовсім не екранує, анітрохи, — вигукнув юнак.
— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович.
Загорському з великим зусиллям удалося відколупати осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно затупив свій топірець.
— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.
"Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З од-ного боку всяке місто є поселенням, а з другого — тут немає нічого схожого з нашими містами". Він мав на увазі будинки з сяючими вікнами, залізниці, дроти, сади і сквери…
Подорож у минуле
Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в "коридорчику", Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що били з їх ліхтарів. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, призначення яких було невідоме.
Тисячі загадок оточували наших мандрівників.
Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне підземелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих скелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках на вулицях і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони почина-ють яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.
А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…
А вода? А повітря — як була влаштована їх циркуляція?