В зоряні світи

Сторінка 11 з 42

Бережний Василь

Із щоденника Ольги Плугар

"Батько звелів мені робити лікарські записи. А чому б не завести щоденника? Я ж зможу з ньому записувати все-все: і події, і настрій, і розмови на Місяці… Ах, як шкода, що я не захопила магнітофона! А втім, не біда: Місяць — царство німе, немає повітря — немає і звуків. Тут не запишеш на плівку тьохкання соловейка, бо навіть шуму вітру немає… Ось я бачила в ілюмінатор величезний камінь, а за ним цілий потік дрібніших зірвався з високої скелі (мабуть, сонце розжарило, ну й потріскались), не те що гуркоту — і грому не було, хоч би шарудіння! Беззвучно, зовсім беззвучно працює сонячна каменоломня. Я пишу, сидячи біля ілюмінатора. Мені добре видно батька. Обережно ступаючи, він пішов до краю оцього підвищення чи гори, де ми приземли-лись, вірніше сказати — примісячнились, бо ми ж на Місяці! Аж не віриться. Невже це не сон, а дійсність? А батько в скафандрі — ох і кумедний! О, нахилився, щось підняв і розглядає… Пішов далі, за кучугуру каміння. Хоч би вже не заходив далеко, все-таки небезпечно. Хтозна, що воно там таке…

Хлопці займаються своїм ділом, зрідка перекидаючись короткими фразами. Помітно, що й Микола, і Михайло намагаються приховати хвилювання і діяти так, ніби вони на Землі. Але очі, очі — швидкі, блискучі та ще нервові рухи виказують інше. Обличчя стомлені О, в мене теж. І легке головокружіння. Чого б воно? Треба взятися за свою аптеку, а то батько повернеться, а я ще нічого не зробила…

Продовжую писати. Всі відпочивають, зараз і я засну.

Тільки-но я "розгорнула" свою поліклініку, як повернувся батько. Скинув скафандр, і я аж злякалась, по-бачивши його змучене обличчя.

— Ну як, товариші? — спитав батько.

— Добре! — вигукнув Мілько. — Все гаразд.

— А слабість відчуваєте? — продовжував батько. Микола зітхнув:

— Трохи є… А чому воно?

— А що скаже медицина? — батько звернувся до мене. Він поклав скафандр і сів у крісло.

— Та що ж… — відповіла я, — переліт, незвичка…

— Ех ти, незвичка! — батько весело поплескав мене по плечу. — Знаєте, в чому причина, хлопці?

— А в чому? — спитав Микола.

— Та ми ж забули попоїсти!

Всі розсміялись. І справді — ми ж не їли майже добу. Хлопці вечеряли перед відльотом, вранці було не до сніданку… А я ж і не вечеряла!

Швидко поставили розкладного столика, дістали суху, заморожену провізію, підігріли на високочастотній сковорідці. Заїли, звичайно, шоколадом. Хлопці жартували — підносили склянки згущеного молока і про-голошували тости за процвітання супутника Землі.

Після обіду батько наказав спочити, і всі полягали на своїх зручних місцях. Зараз і я….

Сонце тут не заходить, а тільки спускається до горизонту і немов котиться по далеких гірських масивах. Яке сьогодні число? Треба спитати батька…"

Земляни

Першим розплющив очі Іван Макарович. Якийсь час, доки зовсім не прокинувся, він здивовано дивився вгору — там сяяли численні прилади, неначе якісь великі, загадкові очі. Де це він і що з ним?

Але світло відбивалося від кожного предмета, лилося від приладів, від усяких — великих і малих ніке-льованих ручок та кнопок, від стін, оббитих жовтою шкірою, від крісел, від усього, що було навколо. Відбивалося і линуло до очей, кладучи на сітчатку різноманітні зображення. Це поступово збуджувало мозок, і Плу-гар прокинувся зовсім. Так, це не сон, це дійсність! Вони на Місяці, і треба, треба діяти.

Він сів, поглянув на дочку, що лежала боком, ніби до чогось прислухаючись, на хлопців, що спали, роз-кинувши руки, і йому стало шкода їх будити. Але програма досліджень величезна, запаси кисню та харчів об-межені, то хіба можна прогаяти хоч годину? Іван Макарович, підвівшись, торкнув Ольжине плече, і вона враз прокинулась.

— Вставай, — чомусь притишено сказав до неї батько, — буди хлопців.

Оля протерла кулаками очі. "Точнісінько, як дитина!" подумав, усміхаючись, Іван Макарович і підійшов до ілюмінатора. А вона тимчасом схопилася на рівні ноги — опецькувата в своєму вовняному костюмі — та як гукне:

— Земляки! Підйом!

Хлопців неначе пружиною підкинуло. Схопилися, потягаються — відпочилі, дужі.

— Еге, ми тут справді земляки! — засміявся Загорський. — Нічого не скажеш, хоч на Землі й народилися за тисячі кілометрів одне від одного.

— Де народилися — то байдуже. Головне, що ми з Землі, от і земляки, — вставив Мілько.

— Е, ні, — заперечила Ольга. — Якщо міркувати з цього погляду, то правильніше було б сказати про нас "земляни", так само як про жителів Марса — "марсіани"…

— Ну добре, земляки чи земляни, — втрутився Плугар, — відпочили?

— Так, Іване Макаровичу! — в один голос гукнули Мілько і Загорський.

— Ну, от і гаразд. Тепер, значить, за роботу. Сьогодні мусимо скласти і випробувати наш всюдихід.

— Зараз ми вдихнемо в нього душу, — кивнув головою Мілько і кинувся відкривати багажники, в яких були складені численні частини і деталі всюдихода: вони везли його в розібраному вигляді. Загорський допомагав товаришеві, а коли ящики і пакунки були витягнуті, до роботи став і Іван Макарович.

— Та ми й самі впораємось! — сказав Загорський. І він говорив щиро. Юнаки вважали, що скласти всюдихід— діло зовсім легке. Але вони не врахували одного: умови на Місяці дуже відрізнялися від земних… І скоро вони це відчули, як тільки почали знімати всі оці ящики і пакунки з корабля на поверхню Місяця. Всім довелося надіти скафандри, обвішатися кисневими балонами. Це, звичайно, дуже утруднювало і уповільнювало роботу.

Працювали так. Клали ящик у повітряний шлюз, викачували повітря. Потім відкривали люк і за допомогою міцного троса спускали вантаж униз. Це було набагато легше, ніж на Землі, бо мускульна сила людей залишалась однаковою, а вага всіх тіл на Місяці зменшилась аж у шість разів! Тут навіть професор, чоловік не звиклий до фізичної праці, міг підняти набагато більше, ніж важкоатлет на Землі! Але знімати з ракети, що ве-летенською сигарою височіла над поверхнею Місяця, численні деталі машини, а потім складати, монтувати їх — "вдихати душу", як сказав Михайло Мілько, — справа морочлива.

Та робота не припинялася й на хвилину.

Коли б на Місяці були жителі, то вони побачили б таку картину. З люка височенної ракети, яка металевими триногами обіперлася об кам’янисту поверхню Місяця, спускався на тросі ящик. Внизу його відв’язувала і відсувала вбік висока істота з великою круглою головою (то був Загорський). Трос, теліпаючись кінцем, підні-мався і зникав у череві ракети, щоб незабаром знову спустити ящик чи якусь частину. А коли вивантаження було закінчено, із люка спочатку по металевих скобах, а потім по драбині спустилося ще дві такі ж головаті істоти — Мілько і професор. Сходили по одному, обережно, тримаючись за верхній щабель і намацуючи ногою нижній, хоча могли б просто стрибнути.