— Вона там, на підводі,— сказала вона.
— То чому б вам з нею не порадитися, перше ніж брати якісь ліки? — спитав я.— Будь-яка жінка підказала б вам.— Вона подивилась на мене, а я на неї і спитав: — Скільки вам років?
— Сімнадцять,— відповіла вона.
— Ага,— сказав я.— Мені здалося, можливо, ви...— Вона пильно дивилась на мене. Але то в них усіх в очах буває такий вираз, ніби вік тут ні до чого, ніби вони зроду все на світі знають.— У вас як, регулярно чи нерегулярно це буває?
Вона одвела погляд, але не рухнулася.
— Так,— сказала вона.— Мабуть, що так. Так.
— Тобто як? — не зрозумів я.— Ви не знаєте? — Це злочин і ганьба, але ж вони врешті-решт у когось таки купують! Вона стояла, не дивлячись на мене.— Вам треба, щоб воно припинилося? — спитав я.— У цьому справа?
— Ні,— сказала вона.— Не в цьому. Воно вже припинилося.
— Ну, тоді...— Голова її була ледь нахилена, як то завжди у них, коли вони з чоловіками ведуться,— що й не збагнеш, куди за мить блискавка вдарить.— Ви незаміжня? — спитав я.
— Ні.
— А-а,— сказав я.— І скільки минуло відтоді, як воно у вас припинилося? Місяців з п'ять?
— Тільки два,— сказала вона. п
— Що ж, у мене нема нічого такого, що ви могли б для цієї мети придбати,— сказав я.— Хіба що соску. І я вам раджу її купити, вернутись додому й сказати татові, якщо ви його маєте,— нехай примусить декого заплатити за вашу шлюбну ліцензію. Більше нічого вам не потрібно?
Але вона все стояла, не дивлячись на мене.
— У мене є гроші, я заплачу,— сказала вона.
— Це ваші власні чи він сам здогадався вам дати?
— Він мені дав. Десять доларів. Він сказав, що цього вистачить. —— У моїй аптеці на це не вистачить ні тисячі доларів, ні десяти
центів,— сказав я.— Послухайте моєї ради: їдьте додому і признайтесь своєму татові чи братам, якщо вони у вас є, або першому-ліпшому чоловікові, якого зустрінете дорогою. Але вона не рухалась.
— Лейф сказав, що я зможу це дістати в аптеці. Він сказав, щоб я пообіцяла, що ні він, ні я ніколи нікому не викажемо, шо ви нам продали.
— А я хочу, щоб ваш дорогенький Лейф сам по це прийшов, ось чого я хочу. Тоді моя думка про нього, можливо, трохи зміниться на краще. А ви можете вертатися додому й передати йому, що я сказав,— якщо тільки він зараз не на півдорозі до Техасу, в чому я не маю сумніву. Я — шанований аптекар, я тримаю аптеку й виховав родину і був членом парафії в цьому місті п'ятдесят шість років. Я б і сам вашим рідним розповів, якби знав, хто вони.
Тепер вона дивилась на мене, в очах був той самий відсутній погляд, що й тоді, коли я вперше побачив її через вітрину.
— Я ж не знала,— сказала вона.—Він мені казав, що я зможу дістати що-небудь таке в аптеці. Він казав, що, може, мені не схочуть продати, але якщо я матиму десять доларів і пообіцяю, що ніколи нікому не викажу...
—• Він не цю аптеку мав на увазі,— сказав я.—А якщо цю і якщо називав моє ім'я, нехай доведе. А ні, то я заявлю на нього в суд і він відповість, як того закон вимагає, можете так йому й переказати.
— Можливо, в іншій аптеці продадуть,— сказала вона.
— Мене це не стосується. Щодо мене, то...— Цю мить я глянув на неї. Тяжкувато їм живеться — інколи хлопець... Якщо взагалі можна чимось виправдати гріх, хоч я вважаю, що таки не можна. Та й те сказати, що життя ж і не повинно бути легким, бо тоді люди забудуть про чесноти й перестануть помирати.— Послухайте,— сказав я.— Викиньте все це з голови. Все, що ви маєте, це від бога, навіть коли він дияволом скористувався для цієї мети, тож нехай бог сам і позбавить вас цього, коли така буде його воля. Верніться до свого Лейфа з цими десятьма доларами й вийдіть за нього заміж.
— Лейф сказав, я зможу що-небудь дістати в аптеці,— повторила вона.
— То йдіть собі й діставайте,— сказав я.— Тут ви цього не дістанете.
Вона вийшла з тим своїм згортком, ледь човгаючи ногами по підлозі. На порозі вона знову загаялася. Крізь вітрину я бачив, як вона подалася вулицею.
Решту я знаю зі слів Алберта. Він розповів, що підвода зупинилась перед Грамметовою крамницею залізних виробів, а дами з'юрмились там і сям на вулиці, прикладаючи хусточки до носів, тоді як дядьки й хлопчиська, в кого носи загартованіші, поставали навколо підводи й слухали, як поліцейський торгується з незнайомцем. То був високий кощавий чолов'яга, він сидів на підводі й твердив, що вулиця — громадське місце і що він має на неї такі самі права, як і будь-хто інший, а поліцейський наказував йому проїжджати, людям це неможливо витримати. Трупові було вже вісім днів, казав Алберт. Вони приїхали з якогось закутку в Иокнапатофській окрузі і волочать цього трупа до Джеффер-сона. Досі він уже, певне, перетворився на шматок перегнилого сиру серед мурашника, а ця їхня фіра, казав Алберт, ось-ось могла розвалитися— ще до того, як вони з міста виїдуть, чого й побоювалися люди,— ця підвода, на якій стояла саморобна домовина, а на постеленій поверх неї ковдрі лежав молодик з поламаною ногою, а батько й малий хлопчак сиділи на передку, і оце їх поліцейський силкувався спровадити з міста.
— Таж вулиця громадська,— каже той їхній старий.— І ми можемо тут зупинитися, щоб купити дещо, як усі інші люди. Гроші у нас є, ми заплатимо, закон не забороняє витрачати гроші, де хто хоче.
Вони зупинилися купити трохи цементу. Другий його син був у Грамметрвій крамниці й умовляв хазяїна розпакувати мішок і продати цементу на десять центів. Граммет кінець кінцем погодився, аби лиш його здихатись. Вони хотіли тим цементом якось зафіксувати молодикові поламану ногу.
— Та ви ж його в могилу зведете,— сказав поліцейський.— Через вас він без ноги зостанеться. Краще відвезіть його до лікаря, а небіжчика якомога швидше поховайте. Вас же можна посадити в тюрму за те, що ви створюєте загрозу для здоров'я людей!
— Ми робимо все що можемо,— відповів той старий. І став розсупонювати довжелезну історію, як вони мусили чекати, пеки вернеться підвода, і як змило моста, і як вони добиралися вісім миль до іншого Мосту, але той так само знесло, тож вони.вернулися назад і перебиралися вбрід, а мули потопились, і як вони дістали інших мулів і тоді виявили, що дорогу розмило, і довелося їм пробиратися через Моттсон, аж нарешті повернувся хлопець з цементом і звелів йому замовкнути.