А наступного ранку він знову пішов, тоді вернувся і наказав, щоб ми запрягали й збиралися їхати, він пізніш перестріне нас, і коли вони пішли, сказав:
— Грошей у тебе, мабуть, більше вже немає?
— Пібоді залишив мені тільки за готель заплатити, — відказав я.— Нам же більш ні на що не треба, еге ж?
— Ні,— сказав тато,— ні. Більш ні на що не треба. Він стояв, не дивлячись на мене.
— Коли на що-небудь треба, то, може, Пібоді...— сказав я.
— Та ні,— сказав він,— вже все. Зачекаєте мене на перехресті. Отож Джуел приїхав по мене підводою, мені намостили там сіна,
і ми поїхали через Майдан до перехрестя, про яке тато говорив, і стали чекати на підводі, Дьюї Делл і Вардаман їли банани, і ось ми побачили, як вони йдуть вулицею. Тато мав на обличчі отой зухвалий і жа-
люгідиип вираз, як то бувало, коли він збирався зробити щось таке, що на прикрість мамі, а в руці ніс саквояж, і Джуел спитав:
— Це хто?
Тоді до нас дійшло, що це зовсім не через саквояж він мав такий вираз на обличчі, і Джуел сказав:
— Та в нього ж зуби!
І справді. Він наче й зростом повищав, і голову закинув угору, жалюгідний і водночас гордий, і аж тепер ми помітили її позад нього, вона несла другий саквояж — качкувата вичепурена жіночка з колючими балухатими очима, які не допустять, щоб хтось їй що-небудь зауважив. А ми сиділи, витріщені на них, Дьюї Делл і Вардаман роти пороззявляли, недоїдені банани в руках, і цю мить вона вигулькнула у нього з-за спини, колюче втупившись на нас. І тоді я здогадався, що то у неї у руці — такий маленький грамофон. Ясно, це був він, закритий з усіх боків, гарний мов намальований, і щоразу, коли поштою прийде нова платівка і ми слухатимем її вдома зимової пори, я подумаю — як це прикро, що Дарл не може з нами розважатися музикою. Хоча для нього так воно й краще. Цей світ, це життя, не для таких, як він.
— Це Кеш, Джуел, Вардаман і Дьюї Делл,— каже тато, не дивлячись на нас, жалюгідний і гордий водночас — і своїми зубами й усім іншим.— Познайомтеся, це місіс Бандрен,— каже він.
З англійської переклав Ростислав ДОЦЕНКО