— Знаєш, що я зробив би, коли б він знову спробував сісти на підводу? — питаю я.
— І що ж ти зробив би? — питає Дарл.
— Не дав би на неї сісти,— кажу я.— І на Кеша теж.
Кеш хворий. Він лежить хворий на труні. Але моя мама — рибина.
— У Моттсоні треба буде дістати ліки,— каже тато.— Доведеться-таки.
— Як тобі зараз, Кеше? — питає Дарл.
— Та нічого, не болить,— відказує Кеш.
— Хочеш, ми підмостимо вище? — питає Дарл.
Кеш зламав ногу. Він обидві ноги зламав. Тепер він лежить на труні, скручена ковдра в узголів'ї, а під коліна підсунуто поліняку.
— Мабуть, таки треба було залишити його в Армстіда,— каже тато.
Я ноги не зламав, і тато ні, і Дарл, а Кеш каже:
— Це просто через те, що трусить. Від цієї трясовиці воно натирається. А так не болить.
Джуел поїхав. Він на своєму коні ввечері поїхав.
— Це тому, що вона ж не хотіла, щоб ми були від когось залежні,— каже тато.— Бог свідок, я роблю все, що тільки в людській силі.
Чи це тому, що Джуелова мама — коняка, Дарле? — питаю я.
— Може, трішки мотузки поправити? — питає Дарл.
Ось чому Джуел і я залишилися в повітці, коли вона була на підводі, адже коні живуть у стайні, а я мусив весь час відганяти канюка від
— Та коли хочеш,— каже Кеш.
І Дьюї Делл ноги не зламала, і я теж. Кеш— мій брат. Ми зупиняємось. Коли Дарл послаблює мотузку, Кеша знову кидає в піт. Він стискує зуби.
— Боляче? — питає Дарл.
— Ні, краще вже, як було,—• стогне Кеш.
Дарл затягує мотузку по-старому. Кеш стискує зуби.
— Боляче? — питає він.
— Та нічого,— каже Кеш.
— Хочеш, щоб тато їхав; повільніше? — питає Дарл.
— Ні,— каже Кеш.— Часу нема. Нічого, мені не болить.
— У Моттсоні таки дістанемо ліки,— каже тато.— Доведеться.
— Скажи йому, нехай рушає,— каже Кеш.
Ми рушаємо. Дьюї Делл нахиляється й витирає Кешеві лице. Кеш — мій брат. Але Джуелова мама — коняка. Моя мама — рибина. Дарл каже, що коли ми знов доїдемо до річки, я зможу її побачити, а Дьюї Делл сказала: вона в труні, як вона могла звідти вибратись? Вона вибралась у воду крізь дірки, що я просвердлив, сказав я, і коли ми знов доїдемо до річки, я її побачу. Моя мама не в труні. Моя мама так не тхне. Моя мама — рибина.
— Ну й вигляд матимуть ці пироги, поки доберемося до Джеффер-сона,— каже Дарл.
Дьюї Делл не оглядається.
— Спробуй, може, продаси їх у Моттсоні,— каже Дарл.
— А коли ми до Моттсона приїдемо, Дарле? — питаю я.
— Завтра,— каже Дарл.— Якщо ці мули на потрух не розсип-ляться. Сноупс, певне, тирсою їх годував.
— Навіщо їх тирсою годувати, Дарле? —питаю я.
— Дивись,— каже Дарл.— Бачиш?
Тепер їх дев'ятеро, описують малі довгасті чорні кола.
Коли ми під'їжджаємо до підніжжя пагорба, тато зупиняє коней, і Дарл, Дьюї Делл і я злазимо. Кеш не може йти, бо він зламав ногу.
— Ну, гайда! — каже тато на мулів.
Вони натужуються, підвода скрипить. Дарл, Дьюї Делл і я йдемо за підводою під гору. На вершині пагорба тато знову зупиняє підводу, і ми сідаємо.
Тепер їх десятеро, описують на небі малі довгасті чорні КОЛИ
МОЗЛІ
Ненароком я підвів погляд і побачив, як вона заглядає у вітрину. Вона стояла віддалік від скла, ні на що, власне, не дивлячись, а просто повернувши в цей бік голову і втупившись у мене відсутнім поглядом, немов якогось знаку дожидала. Коли я знову глянув, вона вже підходила до дверей.
На порозі вона так наче загаялась, як то з ними буває, але зрештою ввійшла. На голові, на самому тім'ї, в неї був солом'яний капелюшок з цупкими крисами, у руках газетний згорток; я подумав, що у неї з чверть долара, ну щонайбільше — долар, і що вона постоїть часину і потім, можливо, купить дешевого гребінця чи пляшечку туалетної води, що для негрів, тож я її якийсь час не займав, мені тільки впало в око, що вона гарненька, хоч понура й вугласта, і що у своїй клітчастій сукенці й без косметики вона краще виглядає, аніж буде після того, коли врешті наважиться купити, що там надумала. Чи то хоча б скаже, чого потребує. Я знав, що вона вже наважилася ще до того, як увійшла. Але не слід їх квапити. Тож я й далі робив своє, подумавши, що нехай Алберт її обслужить, коли вернеться від крана з водоюаж це він підходить до мене.
— Ця жінка,— сказав він.— Краще ви самі поцікавтесь, чого вона хоче.
— А що їй треба? — спитав я.
— Не знаю. З неї нічого не витягнеш. Краще самі обслужіть її. Отож я зайшов за прилавок. Я побачив, що вона боса і стоїть собі
спокійнісінько — очевидно, не первина їй. Вона пильно подивилась на мене, притискаючи згорток; очі у неї такі чорні, як мені ще ніколи не траплялося бачити,— нетутешня, це ясно. Не пригадую, щоб я її раніш у Моттсоні бачив.
— Я вас слухаю,— кажу до неї.
Вона все мовчить. Втупилась на мене, незмигно так. Потім оглянулася на людей біля води. Потім перевела погляд далі, у глибину аптеки.
— Вас цікавить що-небудь з туалету? — спитав я.— Чи вам ліки треба?
— Отож саме,— сказала вона.
І знову з осторогою оглянулася на людей. Я подумав, що мати чи хтось там послав її по яку-небудь жіночу мазанину, а вона соромиться попросити. Я розумів, що якби вона сама до цього вдавалася, колір обличчя був би гірший, вже не кажучи про те, що в її віці ранувато ще на цьому знатись. Просто ганьба, як вони себе калічать! Але ж мусиш мати це у продажу, інакше прогориш.
— Ага,— сказав я.— Ви що хотіли б? У нас є...
Вона знову на мене подивилась, немов просячи змовкнути, і знову втупилася в глибину аптеки.
— Може, краще там,— сказала вона.
— Добре,— погодився я. Треба їм трохи попускати, так воно швидше. Я пішов за нею в задню кімнату. Вона поклала руку на дверцята.— Там далі нічого немає, там ми ліки готуємо,— сказав я.— Отже, що ви потребуєте? — Вона завмерла й подивилась на мене. Немовби запону з обличчя скинула, отакі були очі. І в тих очах і німа надія, і гірке
1 В Америці аптеки торгують газованою водою.
бажання розчаруватись—усе разом. Але в неї були якісь прикрощі, це вже безперечно.— Що з вами сталося? — спитав я.— Кажіть, що вам треба. Мені дуже ніколи.
Я не хотів її підганяти, але ж у нас тут з часом не так вільно, як там у них.
— Це по-жіночому,— сказала вона.
— Ага,— сказав я.— І це все? — Мені подумалось, що, може, вона молодша, ніж здається, і злякалася певних симптомів, чи, може, не ввійшло у неї в норму, як то буває у молоденьких жінок.— Де ваша мама?— спитав я.— Хіба у вас немає мами?