— Дурниці,— сказав Енс,— нічого нам сушити цим голови, маючи тільки двох їх.
Він не знав, що вже тоді був мертвий. Іноді я лежала обік нього у темряві, слухаючи землю, що тепер увійшла в мою плоть і кров, і думала: Енс. Чому Енс, чому ти Енс? Я думала про його ім'я, аж поки це слово ставало таке формою, як глечик, і стежила, як Енс перетворюється на рідину й заповнює його, як холодна патока переливається з темряви у глечик, і посудина стоїть уже повна й непорушна, така значлива, але зовсім нежива, як от дверна пройма без дверей; згодом дивлюся — а я вже й назву самого жбана забула. Я думала: обрис мого тіла, там, де я була незайманою, має вигляд і я не могла
подумати — Енс, не могла згадати Енса. Воно не те, що я могла подумати про себе, ніби я перестала бути займаною, бувши вже три роки в шлюбі. І коли я так думала: Кеш і Дарл, аж поки їхні імена завмирали й застигали голою формою і потім розпливалися, я казала сама собі: "Ну й нехай. Це байдуже. Байдуже, як їх називають".
Отож коли Кора казала мені, що з мене погана матір, я думала, як слова витягуються в тоненьку лінію, рухливу й марну, і як страшно проходять вчинки на землі, припадаючи до неї, аж за деякий час обидві лінії настільки розходяться, що від однієї до другої і не переступити, і про те, що гріх, любов і страх — це лише звуки, якими люди, що ніколи не грішили, не любили й не страхалися, висловлюють те, чого вони ніколи не зазнали й не можуть зазнати, поки не забудуть цих слів. Як от Кора, що не вміє й поїсти як слід приготувати.
Все вона мені товкмачила, як багато я завдячую своїм дітям, Ен-сові, богу. Я дала Енсові дітей. Я за них не прохала. Я навіть того не прохала, що бог міг би мені дати: не-Енса. У цьому був мій обов'язок перед Енсом — не прохати нічого такого, і я його виконала. Я хотіла бути сама собою, і погодилася, щоб він злився з обрисом і луною власного слова. Це було більше, ніж він сподівався, він і не міг цього сподіватись і залишатися Енсом, що заманював сам себе словом.
І тоді він помер. Він і не знав, що вже мертвий. Я лежала обік нього у темряві й слухала, як темна земля звістує про господню любов, про божу красу і божий гріх, і відчувала темне безголосся, де одні слова є вчинками, а інші слова не-вчинками, просто прогалинами в людському недоборі, подібними до крику гусей із дикої темряви у давні жаскі ночі,— вони підступають до вчинків, мов сироти, яким показали в юрбі два обличчя й сказали: онде твій батько, а онде матір.
Я вірила, що це було моє відкриття. Я вірила, що головне — обов'язок перед живими, перед цією жахливою кров'ю, червоною гіркою кров'ю, яка нуртує по всій землі. Про гріх я думала, як от про одяг, що його ми обоє з обачливості носимо перед лицем світу, оскільки він — це він, а я — це я; гріх ставав ще більшим і жахливішим від того, що він був знаряддям господа, котрий і створив гріх, щоб освя-
Ш
тити створений ним гріх. Коли я чекала його в лісі, ще перед тим, як він мене побачить, я думала про нього, як про вбраного в гріх. Я думала, що й він про мене думав, як про вбрану в гріх, сам ще принадніший, бо шати, якими він прикривав гріх, були освячені. Я думала про гріх саме як про шати, які ми скидаємо, аби уподібнити й прино-ровити цю жахливу кров до забутої луни мертвого слова в повітрі. Тоді я знову лягала з Енсом — я не брехала йому, я просто відмовляла, так само, як відмовляла дати грудь Кешеві чи Дарлові, коли минав їхній час,— і слухала безголосу мову темної землі.
Я нічого не приховувала. І не намагалась нікого обманювати. Це мені було ні до чого. Я тільки вживала застережних заходів, які він вважав потрібними, щоб зберегти свою честь, але не мою безпеку, так само як-от носила одяг перед лицем світу. І я бачила, що коли Кора розмовляла зі мною, високі мертві слова часом втрачали навіть своє мертве звучання.
А потім це минуло. Минуло у тому розумінні, що він відійшов, і я знала, що хоч і бачитиму його знову, вже ніколи більше не побачу, як він хутко й потай іде до мене лісом, вдягнений у гріх, як у вишукані шати, що поколихуються на ньому від швидкої потайної ходи.
Але для мене це не минуло. Не минуло в розумінні початку й кінця, бо для мене тоді взагалі ніщо не мало ні початку, ні кінця. Я навіть не підпускала до себе Енса — не те, що відсторонила його, а просто це було так, наче ніколи й не бувало інакше. Мої діти були тільки від мене, від дикої крові, що нуртує в усій землі, вони були від мене й від усього живого, вони були ні від кого й від усіх. І тоді я виявила, що чекаю Джуела. Коли я усвідомила це, йому було вже два місяці.
Мій батько приказував: сенс життя в тому, щоб готуватися до смерті. Я зрозуміла, нарешті, що він мав на увазі, хоч він і сам цього як слід не знав, бо чоловікові не дано знати, як треба прибрати домівку опісля. Однак я таки свою прибрала. Щойно народивши Джуела, я лежала при світлі лампи, підперши голову, дивилася, як-то закривають і зшивають, ще до того, як він почав дихати,— дика кров винурту-валася і голос її стих. Лишилося тільки молоко, тепле й заспокійливе, і я спокійно й мовчки чекала, ладнаючись прибрати свою домівку.
Як відшкодування за Джуела я народила Енсові Дьюї Делл. Потім народила йому Вардамана — щоб компенсувати ту дитину, якої я його позбавила. І тепер він має трьох дітей — своїх, але не моїх. Я вже могла готуватись до смерті.
Одного разу я розмовляла з Корою. Вона молилася за мене, бо вважала, що я грішна, вона хотіла, щоб я стала на коліна й теж молилася. Що ж — у людей, для кого гріх — це голе слово, спокута —" так само тільки слово.
УЇТФІЛД
Коли мені сказали, що вона помирає, я цілу ніч змагався із сатаною і таки переміг. Тяжкість мого гріха розкрила мені очі, і я побачив, нарешті, світло істини й упав навколішки й висповідався перед господом, спитав його поради й дістав її.
— Встань,— прорік він.— Іди в той дім, де ти приховав живу брехню; визнай прилюдно свій гріх перед тими, на очах у яких ти зневажив моє слово. Це вони, це обдурений чоловік повинні простити тебе, а не я.
Отож я пішов. Я почув, що Таллів міст знесло, і сказав:
— Дякую тобі, о господи, всемогутній владарю наш,— бо ті не" безпеки й труднощі, які я мав здолати, свідчили, що він мене не покинув, і що коли він знов дарує мені свій святий мир і любов, то це для моєї душі буде ще принадніш після всіх цих випроб.— Не дай тільки мені загинути, поки я не виблагав, прощення у того, кого зрадив,— моливсь я.— Не дай мені спізнитися, не дозволь, щоб слово про наш із нею гріх зійшло з її уст, а не з моїх. Вона тоді присяглася, що ніколи цього не розповість, але ж постати перед лицем вічності — це такий жах! Хіба ж я не змагався лице в лице із самим сатаною? Нехай не ляже тягарем на мою душу Ще й порушення нею шлюбної обітниці. Нехай хвилі гніву твого обминають мене, поки я не очищу душу свою у присутності тих, перед ким завинив.