— Вона твій аскер просто в Жаман-Кала доведе. А ти сиди, биш-бармак їж, горілка пий, спи, знову їж, — продовжував бай.
Мєшков розгублено і збентежено похитав головою. Він і сам не знав, як користуватися цією тріпотливою стрілкою на круглому блискучому диску під товстим дзеркальним склом, а вже солдати напевно не зможуть користуватися компасом.
Морозне повітря трохи розвіяло його хміль. Стояв він на ґанку, підставляючи лисувату голову морозові і снігу, і не знав, що робити. В цю мить з дому вийшов Шевченко з брудним посудом. Він бачив, як Джантемир діставав компас із скрині, і одразу зрозумів вагання Мєшкова. Треба врятувати солдатів, бо майор може з п'яних очей погнати їх на вірну загибель у сніговійний степ. Тарас Григорович поставив посуд на східці і тихо звернувся до Мєшкова:
— Ваш скобродіє, у нас в роті є хлопець з моряків. Рибалка з Чорного моря. Він добре знається на цих штуках. Дозвольте його покликати?
— Так, так, Шевченко? Звичайно кличте. От добре, що ви тут опинилися.
Як був без шинелі, Шевченко вбіг у білу юрту нагоничів.
— Гей, Костя Сахаджі! Командир кличе!
Сахаджі був під градусом, але з типовою одеською безтурботністю хвацько збив шапку набакир і, накинувши шинель, перевальцем пішов до ганку й виструнчився перед майором.
— Вмієш користуватися цією штуковиною? — спитав Мєшков, обережно взявши компас з рук Джантемира.
— Так точно. Як же ж можна не вміти, — посміхнувся Сахаджі. — Моряк без нього, як піп без хреста.
— Так ось, візьми і доведи команду до Орська. І щоб жодної душі не загинуло, не відстало й не обморозилося. А цей самий... — кивнув він на компас, — щоб зберіг у повній цілості. Коли буран ущухне, — поплескав майор по плечу Джантемира, — ми його тобі одразу повернемо. Спасибі, що виручив.
Джантемир розплився в широкій самовдоволеній посмішці.
— Ти мені баран рятував від вовків, а ми тобі — аскер рятуємо від буран. Іди, майир, ще горілка пий, іди кавардак їсти, вино пити.
Змерзлий на ґанку майор охоче повернувся в кімнату і, щоб зігрітися, взяв склянку гарячого чаю, долив його ромом і одразу перехиляв у горло. Життєдайне тепло розпливлося по тілу. Хміль знову вдарив у голову, і блаженна заціпенілість м'яко огорнула все тіло.
В суміжній кімнаті заграла музика, і офіцери перейшли туди гуртом, хто з піалою чаю, хто з склянкою вина або рому. Бубон, барабан, домбра та дві дудки виконували веселий танцювальний мотив. На невисокому помості вздовж внутрішньої стіни зібралися жінки Джантемира та його старших синів Байсали й Ундасина і три небоги-дівчини. Дві з них — Заруза й Каракоз — танцювали в шатних оксамитових безрукавках. Руки їх звивалися хвилеподібними плавними рухами, а ноги пливли підлогою, чисто вимитою й навоскованою за порадою Гордєєва.
— Браво! Браво! — заплескали їм всі у долоні, коли вони закінчили свій танок і низько вклонилися офіцерам.
— Ех! — грюкнув кулаком по помосту Глоба. — Заграла б вони козачка або камаринську. Імиб зараз потанцювали!
Козловський мовчки вислизнув з кімнати і за мить повернувся з Яшкою-гармоністом, який з порога вдарив веселої танцювальної, а Глоба з Степановим одразу задріботіли назустріч один одному, потім хвацько скрикнули і пішли навприсядки.
— Ой бой! Як майири танцюють! — охнув Джантемир. — Наші жигіти так не вміють.
Коли червоні, спітнілі офіцери нарешті сіли на край помосту, знов заграли домбри та барабани. Джантемир щось наказав Зейнеб. Вона вийшла з кімнати та й відразу повернулася з Кульжан, зляканою й розгубленою.
Кульжан добре пам'ятала, як образив її на своєму весіллі батько, і боязко дивилася на вусатих і бородатих майирів.
— Джок! Поджалста, джок! — повторювала вона єдине знайоме російське слово, злякано тулячись до Зейнеб.
Але ось до неї підійшов Тарас-ага, що співає, як акин, і намалював її на папері, як живу, глянув на неї очима блакитними, мов квіти цикорію в степу, і ласкаво посміхнувся.
— Поджалста, джок, — повторила вона і благально глянула на нього своїми чорними, в пухнастих віях очима.
— Ну, тоді заспівай нам, пташечко. Дівчата вже танцювали нам, а ти ж гарно співаєш! — ласкаво приказував Шевченко й кивнув Іс-хакові, щоб він переклав його слова.
— Заспівай, Кульжан-джан, — ласкаво заговорила й Зейнеб. — Голос у тебе яку жайворонка. Не бійся!
Кульжан замислилася, потім взяла домбру, торкнулася одної струни кінцем нігтя, потім ще раз і заспівала.
Голос у неї був не дуже сильний, але чистий і прозорій, як флейта. Співала вона про рідний степ, про те, як біле павутиння пливе над ним у погожий серпневий день; про блакитний димок від вогнищ рідного аулу, про дівчину, що тче строкатий килим для чорноокого жигіта, за яким мліє серце дівоче. Довгі вії її опустились і лише коли-не-коли здригалися, мов крильця чорного оксамитового метелика, і тоді струмок вогню з її великих чорних очей обпалював принишклих офіцерів.
Шевченко завмер від цієї ніжної простоти, від цього кришталевого голосу. Змовкли й офіцери, наче дотик чистої незайманої краси раптом очистив їх, примусив замислитися і відчути сором за свою п'яну грубість, а голос Кульжан розсипався довгою кришталевою треллю і обірвався на високій, довгій-довгій завмираючій ноті.
Гучні оплески нагородили Кульжан. Вона знову злякано пригорнулася до Зейнеб, не розуміючи, що означає це плескання в долоні. Зейнеб обняла її і заспокоїла. Вона щиро раділа молодості, красі та вмінню Кульжан добре танцювати, співати і добре робити все, що слід робити хорошій господині.
— Ех, і красуня ж у тебе виросла! — прохрипів Глоба і похитав головою. — Та вона самому турецькому султанові під пару.
— Хороший дочка, — ствердив і Джантемир, зрадівши, що хоч чимсь вразив майирів. — Через один жайляу заміж піде. Далеко жити буде. Там сім річка тече. Туди кочувати будемо.
— Ах, да, — пригадав Мєшков, — ще небіжчик генерал казав: нам потрібні ці пасовища. Будемо сіно косити для козацьких коней і для худоби Орських жителів. Так що ти, Джантемир, не ображайся, але заздалегідь підшукуй собі іншу зимівлю, чесно тебе попереджаю.
— Я знаю, — насупився бай. — Ісай-паша мені казав. Будемо шукати інший кистау. Далеко підемо, до Сирдар'ї. Там очерету багато.