Лунали постріли. Чорно-буру лисицю забив Александрійський. Майже одночасно Степанов влучив у вовка, який пробіг ще сажнів з п'ять і мертвий упав на сніг. Розлючений від своєї невдачі, Глоба стояв у цепу, стиснувши зуби, стріляв з методичністю машини і з люті не знав тепер похибки. Навіть Козловському пощастило підстрелити молодого вовка та лисицю.
І, коли на мить змовкали постріли, здалека вже ледве чутно долинали крики нагоничів.
Якийсь хижий птах з пронизливим криком вилетів з лісу, і Степанов зняв його першим пострілом. Здоровенний вовк промчав крізь цеп стрільців, хоча в нього одночасно вистрілили троє мисливців. Довжелезний, легкими стрибками мчав він просто на Жайсака, ніби націлившись на молодого табунника, і забобонному юнакові раптом здалося, що це той самий вовк, який так скалічив його минулого року.
— Айт! Айт! — гукнув він своїм вовкодавам, а сам зірвав томату з голови беркута і злегка підкинув його угору. Беркут звився в небо й каменем кинувся, але не на цього, а на другого вовка, а той, що мчав на Жайсака, вже покотився в сніг разом з двома вовкодавами, які вп'ялися в нього з двох боків. Жмути шерсті з кров'ю летіли з цього живого клубка і не можна було розібрати, де вовк і де собаки. Жайсак підскакав, зіскочив на землю з хропучого, зляканого коня й спритним ударом кинджала добив вовка.
Понад годину лунали постріли. Двадцять три вовки, одинадцять рудих і дві чорно-бурих лисиці стали здобиччю мисливців. П'ять вовків дісталися жигітам. Вбитих вовків навантажили на сани й повезли в аул. Весь аул від малого до старого зібрався до саней. Старики, діти й жінки з острахом і цікавістю довго дивилися на вовків, похитуючи головами. Потім Тайжан з Ісхаком із спритністю справжніх різників почали їх білувати. Тайжан забрав усі шкури для виробки, пообіцявши майирам за тиждень привезти в Орськ готове хутро.
Глоба задоволено потирав руки. Він сам забив двох лисиць і чотирьох вовків.
Веселі, задоволені, дзенькаючи острогами й шаблями, ввійшли офіцери до Джантемир-бая. Кожному він радо и шанобливо тиснув руку обома руками і дякував за допомогу.
— Я говорив покійному Ісай-паша: "Стріляй вовк", — приказував бай. — А він не бажав, але ж кожний вовчий баба має щороку багато дитинків. Кожен зима бити їх треба. І кожен літо, коли вовки мають дитинки. Не бажав старий паша, тому такий великий лихо був. Ай, тепер як буде добре!
Шевченко напередодні приїхав в аул з останньою партією горілки, з посудом, з рушниками, відрами, селянками й чарками. Гордєєв усю ніч пік у кухонній юрті пироги і все хвилювався, що дріжджі погані, але коли в юрті добре натопили, — тісто зогрілося й почало буйно рости: пироги вийшли високі, рум'яні й легкі.
На закуску мокли в молоці жирні голландські оселедці, а другі, малосольні, кухар повісив у димарі, і до початку тоя вони чудово прокоптилися.
— От лихо: ані сардин, ані ікри не знайшли! — бідкався Шевченко.
Але Гордєєв і тут виручив: приготував з баранячої печінки чудовий паштет і кілька салатів та форшмаків. Усе це він гарно прикрасив шматочками буряка, моркви та кільцями цибулі, посипав зеленим кропцем так, що святковий стіл з цілою батареєю різноманітних пляшок мав чудовий вигляд, особливо після жалюгідних столів, за якими щодня обідали Орські командири.
— Ух, як же добре з морозу пропустити по маленькій, — приказував Мєшков, потираючи закляклі руки.
І перший рушив до столу.
— Пожалста, прошу, майири, їжте! Пийте! Від душі частуємо! — метушився Джантемир, але Мєшков поплескав його по плечу і поблажливо пробасив:
— Здорово тут і наші солдатики попрацювали! Он як усе гарно прибрано і як багато натягли смачного. І тобі, бай, спасибі. Без твого запрошення ми б, мабуть, і не згадали, що є на світі полювання.
Козловський, наче справжній офіціант, із салфеткою під пахвою літав навколо столів з повними блюдами.
Обід вийшов дуже смачний. Бульйон з пирогами, печеня з зайців та баранини, казахські манти й слойоні тістечка з горіхами та родзинками. Безперервно змінялися на столі горілки й вина. Потім подали чай, в який додавали не менш як по півсклянки ямайського рому, купленого ще влітку в бухарських караванників.
Для нагоничів надворі поставили велику білу юрту і добре натопили її. Шевченко сам підніс кожному нагоничеві по склянці горілки, по пів-оселедця й по великому шматку пирога, потім Жайсак, якому Джантемир наказав господарювати в юрті нагоничів, втягнув з Ісха-ком величезний казан з борщем, а другий — з вареною бараниною і сам дав кожному солдатові по великому кусню вареного м'яса. Обід був такий ситний, що солдати вже ледве доторкнулися до гречаної каші, добре помащеної маслом, сиділи осоловілі і розімлілі від тепла, масної та смачної їжі і напівсонно й дружелюбно сміялися з Жайсака, який категорично відмовився від горілки.
А в степу тим часом знов розгулявся буран, і, коли о четвертій годині солдати почали збиратися в фортецю, надворі валив сніг і мчав густий поземок, фельдфебель Лаптєв вийшов з юрти, подивився на небо й на степ і послав унтера Злинцева доповісти майорові.
Майор так сп'янів, що не відразу зрозумів, про що доповідає йому Злинцев.
— Як то "не дійдуть"? — перепитав він, ледве ворушачи язиком. — Не дозволяю! Негайно дійти! — грюкнув він по столу кулаком.
— Так що збитися з дороги побоюємось, ваше скобродіє... — обережно пояснив Злинцев. — Гляньте самі, ніч і хуртовина закрутила. Божого світу не видко, не те що дороги. Та й дороги ж тут ніякої нема: йшли диким степом навпростець.
Мєшков з хвилину тупо дивився на унтера, потім важко підвівся і вийшов на ґанок. Навіть тут, у дворі, так крутило, що біла юрта, де обідали нагоничі, майже зливалася з каламуттю метелиці. Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг, наче борошно з подертого сита. Він боляче колов обличчя, осідав на віях, заважав дивитися.
— Чор-рт! — прохрипів Мєшков, чухаючи потилицю. — Дійсно... Хоча б у церкві задзвонили... щоб на дзвін дійти.
— Я тобі такий машинка дам, — раптом сказав у нього за спиною Джантемир. — Зараз принесу. Машинка вкаже аскерам дорогу.
І за мить знов вийшов, несучи на розкритій долоні і справжній морський компас.