Тим часом Яшка-гармоніст вдарив полечку, й офіцери знов пішли в танець і запросили Шаукен, Нурипу, Айжарик, Зарузу й Кара-коз. Жінки спочатку відмовлялися, та потім посміліли і після двох-трьох спроб вловили ритм танцю й весело закружляли з "майирами". Лише Кульжан на всі запрошення сором'язливо, але так рішуче хитала головою, що ні в кого не вистачило нахабства схопити її за руки і потягти в танець, як інших жінок.
Хуртовина тривала всю ніч. Од вітру дзеленчали шибки в Джан-темировому будинку. Нурипа пішла з Шаукен позачиняти зовнішні віконниці й навісити на них важкі мати з сіна для тепла. Допізна йшла гульня. Танцювали, співали й пили. Примусили й Тараса Григоровича співати. Він проспівав кілька рідних українських пісень. Проспівав і Глоба сувору, повну величі пісню про Єрмака і про "священний Байкал", на яку Шевченко відповів такою ж суворою козацькою думою про козаків, що потопали в Чорному морі.
Опівночі кухар Гордєєв приготував гарячу вечерю, але тільки о третій годині втома підкосила завзятих гуляк. Здогадливі казашки постелили "майирам" м'які постелі з ватяних ковдр і пухових подушок, і під виття й виспівування вітру в димарі мисливці проспали до обіду наступного дня.
Буран ще лютував у степу. І "майири" знову не наважилися вирушити додому. І знов варили їм баранину, ліпили манти, смажили зайців, наставляли самовари. Вони їли, пили міцний чай і ще міцніші напої. Надвечір вітер ущух, і, хоч як затримував Джантемир гостей, вони все ж таки наказали запрягати, набивши свої рушниці і запаливши про всяк випадок смолоскипи від вовків, і на вечерю без пригод повернулися додому.
Другого ранку була звичайна муштра. Але вже перед самим обідом по Шевченка прибігли з лазарету.
— Швидше! Там дохтур тебе огляне, — сказав захеканий старий санітар.
Схвильований, переступив Шевченко поріг лазарету. Там вже сиділи Александрійський, Мєшков, Степанов та Глоба, а фельдшер доповідав їм про стан здоров'я Шевченка.
— Роздягайтесь! — наказав Мєшков Тарасу Григоровичу.
Шевченко показав лікареві та офіцерам свої набряклі ноги з розпухлими від ревматизму суглобами, свої литки та гомілки, вкриті синцями, чиряками та цинготними ранами. Діагноз фельдшера був визнаний правильним, і лікар Александрійський сказав негайно покласти Шевченка в госпіталь до повного видужання.
ЧАСТИНА ДРУГА
І. ДО СИНЬОГО МОРЯ
Плетньов сидів за письмовим столом у глибокому кріслі, втомлено відкинувшись назад, і, здавалося, закуняв. Він оце тільки повернувся з університету після урочистого річного акту. Як ректорові й професору російської словесності, йому довелося виступити з великою промовою. Кремезний, надто обважнілий як на свої п'ятдесят п'ять років, у цю мить він здавався старішим. Велика випещена борода, густо пересипана сивиною, м'яко збігала на сніжно-білу маніжку й на вилоги темно-синього фрака з найтоншого англійського сукна, на якому тьмяним золотом виблискували дві великі орденські зірки, а червона аннинська стрічка навскіс перетинала жилет.
Глибока тиша панувала в домі. Густий петербурзький туман щільно обліпив знадвору дзеркальні шибки великих вікон. Тонко й сріблясто татакав на каміні бронзовий годинник роботи славетного Філіппа Томіра", і фігурка Софокла100 зі згорнутим пергаментом у руках здавалася золотою під високим кришталевим ковпаком. Дві манірних маркізи бісквітного фарфору посміхалися одна одній праворуч і ліворуч від годинника, ледве помітно скосивши кокетливий погляд на бронзового Софокла. Книжкові полиці від підлоги до високої, розмальованої стелі займали дві стіни. Над каміном, і в простінку над диваном, і над письмовим столом висіли в овальних рамах потемнілі від часу портрети.
Сутеніло. Короткий зимовий день непомітно переходив у ніч. А Плетньов усе сидів нерухомо, чи то заглиблений у думи, чи то закунявши після безсонної ночі.
Годинник раптом пробив чотири. Плетньов випростався, намацав дзвоник і подзвонив. Беззвучно ввійшов лакей із запаленою свічкою.
— Вогню! — наказав Плетньов. — Де пані?
— Пані наказала передати, щоб їх не чекали з обідом. Вони сьогодні запрошені обідати з панночкою до генерала Панського101.
Говорячи, лакей запалив на письмовому столі три високі стеаринові свічки під темно-зеленим шовковим абажуром.
— Накажете подавати?
— Ні, зачекай. Де пошта?
Лакей так само беззвучно вийшов, але відразу ж і повернувся і подав на таці кілька листів, газет і останній номер "Библиотеки для чтения", який ще пахнув свіжою друкарською фарбою.
Плетньов почав недбало розпечатувати листи і, нашвидку переглянувши, одкидати їх вбік. Запрошення на вечірку. Лист від старої тітки з маєтку. Звичайно, скарги на хвороби, на неврожай і сльозливі прохання допомогти... Ще запрошення. Лист від колеги з Дерпта. Проспект останніх паризьких журналів. Запрошення на засідання. Ну, це зовсім не терміново. А що це?
Грубий, дешевий конверт, та й рука якась незнайома, хоч і культурна, майже витончена. Плетньов розрізує конверт. Орська фортеця. А він навіть не знав, що така існує на світі. Два піваркушики простого паперу. Підпис: Шевченко.
Плетньов на мить підводить очі, пригадуючи. Невже це той талановитий малоросійський поет, на чию книжку писав він колись рецензію? Ну так: молодий художник-самородок, колишній кріпак Ен-гельгардта102. Таємне слов'янське товариство103, в якому він нібито брав участь разом з професором Костомаровим. Так-так!.. Де ж він тепер? Що з ним?
Плетньов підсунув ближче свічки і заглибився в лист. Який жах! В солдати! Заборонено писати й малювати!.. І це поетові, художникові! Це ж означає забити живу душу в труну! Не солодко доводиться нашим письменникам! Пушкіна вбито104. Кольцов105 помер під сухот, Бестужева106 повісили. Рилєєва107 теж. Лєрмонтова108 вбито. Одоєвсько-го109 віддали в солдати... І кінця-краю не видно цьому мартирологу...
Плетньов схопився з місця, кинувся до вікна. Налив собі склянку води й за одним духом випив.
"Та що це я розхвилювався, наче ліцеїст! — подумав він, знов опускаючись у своє глибоке крісло. — Звичайно, шкода людини, але втручатися в такі справи надто ризиковано. Хай цим займаються інші — хоча б отой "Неистовый Виссарион" з "Отечественных записок". Вистачить того, що на мене довго дивилися косо за дружбу з Пушкіним. От коли б інші зацікавилися його долею..."