"Це він, Козловський. От мерзотник!" — вилаявся про себе Шевченко.
Але Козловського тут не було, і скаржитися на нього було безглуздо.
Шевченко махнув рукою і подумав, що фетровий капелюх з крохмальною сорочкою навряд чи знадобляться йому тепер, а порівняно з тим, що він вже втратив, це така дрібниця...
Звук сурми збудив його на світанку. Шевченко швидко підвівся, одягнувся, поснідав, одержав сухий пайок, спакував і добре зв'язав свої речі. Рівно о сьомій його викликали до канцелярії. Там вже сидів незнайомий молоденький офіцер.
— Шевченко? — запитливо підвів він очі від якихсь паперів.
— Так точно! — виструнчився поет.
— Здрастуйте, — сказав офіцер і подав йому руку. — Я — прапорщик Долгов. їду до Орської і беру вас із собою. Ви готові?
— Так точно! — повторив Шевченко.
Тим часом писар дістав з шафи пакет з п'ятьма сургучевими печатками. Долгов розписався в книзі і встав.
— Коні тут, за рогом, — сказав вій, ховаючи пакет у внутрішню кишеню шинелі. — Тягніть сюди свої речі. їдемо! Добре їхати тільки зранку, по холодку.
Тарантас був місткий. Два чемодани Долгова стали позаду кузова, саквояж — на передній лавочці, поруч з клунком Шевченка, а Шевченків чемодан ямщик пристосував у себе в ногах, і тарантас рушив.
За Орською брамою дорога простягалася вздовж примхливих вигинів Уралу. Прибережні луки були сірі від роси, і дорога ще не курила. Долгов скоса позирав на свого супутника, певно, вивчаючи і спостерігаючи його. Мовчав і поет, бо не знав, як триматись із своїм, мабуть, майбутнім командиром.
— Скажіть, що вам дорожче — живопис чи поезія? — раптом спитав Долгов.
Шевченко відповів не одразу.
— Не знаю. В дитинстві мене вабило тільки до малювання. Потім захопився поезією, а тепер... Зараз я наче мати, у якої двоє діток і обоє замуровані в кам'яному казематі. Вони загинуть, якщо ніхто не прийде їх порятувати, бо нема в неї сили своїми слабкими руками розвалити холодне каміння тих мурів, — доказав він і змовк, сердячись на себе за цю несподівану нестриманість.
— М-да... Та-ак... — пробурмотів Долгов і раптом обернувся до Шевченка. — Про вас тепер тільки й розмов по всьому Оренбургу. Є там один старенький капітан. Давно б йому час на демісію, а він усе в строю. Стою я цими днями з Карлом Івановичем, розмовляємо. А він підбігає до нас і каже: "Чули? Привезли до нас якогось сочинителя з жахливим вироком: йому заборонено і співати, і розмовляти. Адже ж так і жити неможливо!"
Шевченко невесело посміхнувся.
Розмова обірвалася. Долгов ніколи досі не бачив справжнього поета або художника, і з дитинства йому здавалося, що це істоти майже надприродні, щось на зразок пророків або ясновидців, і звичайні прості слова не з'являлися йому на язик, а інших слів він не знав і не міг знайти. А Шевченко знав, що більшість армійських офіцерів — п'яниці, картярі і бретери, і хоча Долгов ніби й не був схожий на цей ходячий тип армійця, Тарас Григорович намагався стушуватися і на запитання відповідав якомога лаконічніше.
Через кожні двадцять — двадцять п'ять верст вони міняли на станціях коні. Чудернацькими здавалися Шевченкові ці станції з будинками, оточеними стайнями й сінниками, і зустрічні козацькі станиці. Навіть у посуху на їх вулицях стояла ледве підсохла багнюка, яку по кілька разів на день місила і зрошувала станична худоба. Хати тісно тулилися одна до одної, і ніде не було ані садка, ані палісадника, ані дерева, ані кущика чи то простенької грядочки квітів під вікнами.
— Хата й ворота, ворота й хата, ворота й клуня. Знов хата, — підраховував Тарас Григорович садиби, повз які вони їхали. — Та як тут люди живуть без зеленого кущика?! Без бузку або шипшини? Ані радості, ані краси... Навіть затінку немає, щоб від сонця сховатися в таку спеку.
Тарантас зупинився біля станційного будинку. Долгов пішов відмітити подорожню і спитати про коней, а Шевченко дістав виданий йому сухий пайок, відрізав собі скибку свіжого чорного хліба і почав закушувати. Сонце нестерпно палило йому спину, хоча на першій станції він скинув піджак і вбрався в білу сорочку.
Певно, вільних коней на станції не було, Долгов не повертався, і, попоївши, Шевченко пішов розшукувати колодязь напитися. Колодязь знайшов недалеко, але не було там ані відерця, ані черпака. На його щастя, на вулиці з'явилася грудаста молодиця з відрами на коромислі. Молодиця непоквапливо підійшла до колодязя, витягла води.
— Чи не можна, красуне, напитися? — спитав Тарас Григорович.
— Чого не можна?! Пий! — співучо відповіла вона й поставила відро на цямрину.
Шевченко радо припав до відра і довго пив, насолоджуючись чистою, свіжою і смачною водою, потім скинув сорочку і облив собі голову й спину, шию й руки льодовою водою. Одягнувшись, він сполоснув відро, набрав води і спитав:
— Чи не можна трохи відпочити у тебе, хазяйко, в хаті, поки будуть коні?
— Чом не можна! Можна! — знов сказала молодиця.
Хата її була навпроти станції. Вона відчинила ворота, Шевченко ввійшов у двір, разом із нею піднявся на ґанок, зазирнув у хату, але звідти війнуло таким жаром, що Тарас Григорович не наважився ввійти і сів на призьбі, в холодку. Незабаром вийшла й хазяйка, лускаючи кавунове насіння. Вона була непогана на вроду: висока, струнка, з великими сірими очима під густими чорними бровами врозліт, з білим чистим і рум'яним обличчям.
— А якби ти мені, хазяєчко, чогось зварила? Ну, хоча б юшки з риби. У вас Урал поруч: рибу, певно, завжди маєте, — сказав Тарас Григорович.
— Нема. Ми цим не займаємось. Чим же ви займаєтесь?
— Бакчі сіємо.
— Ну, так вирви мені свіженьких огірків.
— Нема! Ми тільки кавуни сіємо.
— Ана городі що росте? Цибуля, певно, є?
— Нема! Ми цибулю в місті купуємо.
— Оце тобі маєш!.. На село з міста цибулю возити!.. Адже ж земля тут родюча. Чорнозем — як масло. Що ж ви їсте?
— Хліб печемо та квас творимо. Хліб з квасом їмо, поки бакча не вистигне, — ображено відказала молодиця.
— Бідно живете, що й казати! — зітхнув Шевченко.
На вулиці почулося форкання і тупіт коней: запрягали тарантас. Тарас Григорович поспішив туди. Поки ямщик затягав сумної, він зручніше переклав речі і зайняв своє місце поруч Долгова.