— Он воно як, — сказав Шевченко. — Ще ж мало не сто років тому поети в одах називали царицю "Богоподобною царевной Кир-гиз-Кайсацкой орды". Вони ж тоді нам присягнули, а, виявляється, йдосіз нами воюють.
— Е, батечку мій. Полічіть, скільки податків ми на них наклали: і на юрти, і на рибальство, і на сіль з озер. А хіба тут можна прожити влітку хоч день без солі в таку спеку, харчуючись не хлібом, а м'ясом та молоком? Навіть за деревину на кереге теж встановили податок. А грошей вони і в руках не тримали, бо рахують на баранів. Злидні у них жахливі. Дивно, що вони ще існують на світі. Щоправда, їх свої баї і без нас до того довели. А ми ж рятувати не дуже охочі... Одначе ходімо, Тарасе Григоровичу, до мене в кабінет. Покуримо і поговоримо про ваші справи.
Залишившись з Шевченком віч-на-віч, Герн попросив поета прочитати йому ті вірші, за які його засудили. Тарас Григорович не відмовлявся.
Прослухавши їх, Карл Іванович довго мовчав, задумливо посмоктуючи цигарку і раз у раз струшуючи попіл у попільницю.
— Так, — нарешті сказав він. — Тепер мені все ясно: ці ваші вірші закликають не просто до селянського повстання, а... до штурму Кастилії. В жандармів нюх добрий. Вони одразу відчули, звідки вітер дме, і, щоб певніше вас покарати, підсунули цареві саме ті рядки, де ви кажете про нього й про царицю. А він злопам'ятний і мстивий. Хочу сказати вам одверто, як друг, і наперед прошу вибачити мою одвертість. У вашому "Сні" є одне речення, що звучить, як на мене... негарно: ви глузуєте з імператриці, тому що вона хвора. А ця підстаркувата жінка, до речі, й не втручається в державні справи.
Шевченко з прихованою іронією глянув на Герна
— Я — мужик і кріпак, — сказав він. — Мене ніхто не вчив, як ставитися до хворих імператриць. Але, на жаль, я надто добре знаю, як ставляться у нас з благословення царів, цариць і царят до підстаркуватих хворих кріпачок, які теж не займаються політикою. Написав так, як думає народ, хоча... З більш вузького погляду, так, по-людськи, ви, може, й маєте рацію.
— Я сказав вам це тому, що полюбив вас, — знічено відповів Герн і міцно стиснув руку поетові. — Дай Боже, щоб там, в Петербурзі, швидше забули ці рядки.
Провівши Тараса Григоровича до хвіртки, Герн повернувся в дім і задумливо попростував у спальню. Софія Іванівна була вже в ліжку і читала "Кобзар".
— Пішов? — спитала вона, відриваючись од книжки. Знаєш, я не все як слід розумію по-малоросійському, але мені подобається. Написано свіжо, просто і зворушливо. Ти довідався, в чому його обвинувачують?
Довідався. Погана його справа. Боюся, що ані государ, ані государиня, ані навіть наслідник не простять йому кількох рядків з його поеми. Його не просто віддали в солдати, але й заборонили йому писати й малювати. Крім того, в справі Шевченка є наказ надіслати бідолаху в одну з найдальших фортець, так що навіть повернути його до Оренбурга не скоро вдасться. Записано його в Орську, де батальйоном командує майор Мєшков44, людина надзвичайно обмежена і дубувата: солдафон з унтер-офіцерів. Боюся, що замучить він бідолаху прусською муштрою. Ми вже розмовляли про нього з генералом Федяєвим і вдвох написали Мєшкову листа. Просимо звернути на нього особливу увагу і допомогти йому, в чому можна.
Ночував Шевченко то у Лазаревського з Левицьким, то в слобідці у Герна. У Гернів проводив він і вечори. Софія Іванівна познайомила його з своїми земляками-поляками, які оточили Шевченка найтеплішою увагою.
У Лазаревського Шевченко написав кілька листів на батьківщину, а також петербурзьким друзям. Українців просив не забувати його і порадувати хоч одним теплим і словом на чужині, а петербурзьких друзів — клопотатися хоча б про пом'якшення його долі, якщо про звільнення поки що не може бути мови. Писати просив в Оренбург Лазаревському, який обіцяв негайно переслати йому листи в Орськ тій особі, яку йому назве Шевченко.
Вдень Тарас Григорович читав або спускався до Уралу і довго лежав у прибережних кущах, бездумно дивлячись на ріку, і так до вечірньої прохолоди. Він засмаг і відпочив від пережитого. В очах його вже не було того тужливого виразу, який так вразив його, коли він побачив себе в дзеркальці у цирульника.
День напередодні виїзду Тарас Григорович провів у Лазаревського з Левицьким. Лазаревський був страшенно засмучений і в останню мить розридався, а Левицький закурив і від хвилювання взасос затягувався цигаркою.
Втрьох вийшли вони на вулицю. Молоді земляки провели поета в слобідку, де жив Герн, але до Гернів не зайшли і, похнюпившись, сумно попленталися додому.
Карл Іванович чекав на поета і подарував йому два томи Шілле-ра і новий шкіряний чемодан, а Софія Іванівна — пачки поштового паперу, конвертів, кілька олівців, пару білих замшевих рукавичок, теплий шарф на шию й вовняні шкарпетки.
Довго розмовляли. Нарешті Шевченко нагадав гостинному хазяїнові, що в казарму йому не можна спізнитися, і тепло попрощався з Герном. Герн просив писати і послав свого денщика Гурія донести йому речі до казарми.
VII. ДО МІСЦЯ СЛУЖБИ
В пересильній казармі було порожньо. Старенький інвалід на дерев'яній нозі покурював цигарку на порозі.
— Деж люди? — здивовано спитав Шевченко.
— Які такі люди? — в свою чергу здивувався старий.
— Ну, ті що тут були. Забриті або засланці.
— Шість днів тому до Орської з оказією відбули. А звідки ти такий узявся? Чи то на гапвахті сидів за пиятику?
— Яв місті жив, у знайомих.
— А-а!.. Котрі з панів, так вони завжди послаблєніє мають. А котрі з нас, мужиків, ті з оказією давно топають, — пробурчав старий і підвівся на своїй дерев'янці. — Тут недавно прапорщик Долгов когось шукав. Чи не тебе часом?
— Може, і мене, — обізвався Шевченко, відходячи в свій куток.
У шафці, де солдати зберігали свою амуніцію і особисті речі, обмундирування поета було ціле, але фетровий капелюх і крохмальна сорочка зникли.
— Діду! Гей, діду! Хто тут нишпорив у моїх речах? — спитав Тарас Григорович.
— Кому нишпорити, коли всі пішли? Ворюг тут справді було досить. От такий кучерявий, чорний, як циган, дійсно казав, що дав тобі на схов щось своє. Він справді шукав, а що саме — яне питав.