— Краще б зовсім не писав, ніж таке паскудство! — вибухнув гнівом Шевченко. — Ідилії, буколічні сцени з селянського побуту в стилі Феокріта!210І це в той час, коли люди гинуть на панщині під пекучим сонцем на ланах цього недолюдка Тарновського211 та інших рабовласників. А це паршиве паненя ідилії пише! От послухайте, яку відповідь я дав цьому "витонченому естетові", як його названо в листі вашого родича.
І Шевченко витяг з кишені кілька аркушиків, списаних його рукою, і рукопис качанівського панича.
Слова Шевченка пролунали так голосно, що всі враз обернулися до нього, а Залеському навіть здалося, що поет свариться з Цейзиком.
— Що трапилось? — кинувся він до Шевченка. — І що вас так обурило, любий друже?
Цейзик коротенько розповів, у чому справа.
— І цей муштрований цуцик малює селянську хату як справжній рай! — гримів обурений Кобзар. — Ой як шкода, що я не маю змоги надрукувати свою відповідь!
— Але ж ми хочемо її чути! — загомоніли усі. — Тарасе Григоровичу, ви мусите зараз же прочитати нам нашу відповідь.
— Так! Так! — заметушилася й пані Киршова. — Сідайте отут на канапі, в центрі. І нумо слухати!
— Просимо! Просимо!
І зривистим від хвилювання голосом Шевченко почав:
За що, не знаю, називають Хатину в гаї тихим раєм. Я в хаті мучився колись. Мої там сльози пролились. Найперші сльози; я не знаю, Чи єсть у бога люте зло! Щоб у тій хаті не жило?
Суворі інтонації його голосу переконували, наказували вірити поетові, хоч він ще не змалював жахливі картини селянського життя. Всі принишкли, і так тихо стало в покої, що чути було, як потріскують свічки на роялі, а поет чаклував переливами свого голосу, в якому тремтіли сльози:
У тій хатині, у раю, Я бачив пекло... Там неволя. Робота тяжкая, ніколи І помолитись не дають. Там матір добрую мою. Ще молодую, у могилу Нужда та праця положила. Там батько, плачучи з дітьми (А ми малі були і голі). Не витерпів лихої долі, Умер на панщині!..Ами Розлізлися межи людьми, Мов мишенята...
У жінки Цейзика на очах блищали сльози. Примовкла пані Кир-шова. Важко зітхнув Томаш Вернер, згадавши й своє злиденне дитинство. А Шевченко вже звертався до самого Бога, як же він допускає таке нелюдське життя для людей, створених на те, щоб радіти з краси землі і неба, і з сарказмом питав:
А може, й сам на небесі Смієшся, батечку, над нами Та, може, радишся з панамі. Як править миром!
І радив Богові подивитися, що твориться в тому "раї", оспіваному панами та їх підлабузниками паничами-поетами:
Що там твориться у тім раї! Звичайне, радость та хвала! Тобі, єдиному, святому. За дивнії твої лілеї Отим-бо й ба! Хвали нікому. А кров, та сльози, та хула, Хула всьому! Ні, ні, нічого Нема святого на землі... Мені здається, що й самого Тебе вже люди прокляли!?212
— Ой! — злякано скрикнула пані Цейзикова, яка хоч і не була побожною, але все ж таки не могла спокійно чути таких слів про Бога. Здригнувся й Томаш Вернер і в думках почав читати "Патер ностер"213, а Турно вхопив Шевченка в обійми й почав палко вітати з чудовим віршем. Усі зарухалися, загомоніли. Казали, що вірш справив на них величезне враження, а Цейзик підібрав вірші качанівсько-го поета і поспішив заховати їх в кишеню, думаючи, що краще буде не повідомляти про те, яке справили вони враження, та й взагалі краще не відповісти, бо правду написати — небезпечно, а вихваляти — не дозволяє совість.
Шевченку писалося. Він створив велику поему "Петрусь" про долю парубка, що взяв на себе чужу провину і пішов на каторгу, рятуючи від суду справжнього винуватця. Не одну таку історію чув Кобзар по каторжних казематах.
З гнівом і ненавистю писав він і про тих, хто забруднив і утопив у багні чистий алмаз його душі, хто примусив його "кропати поганенькі віршики", замість роздмухувати іскру невгасимого полум'я, яким мусили б вони палати перед очима всього людства214. З великою силою написав він ці рядки і знову згадав свій задум, своє "Розп'яття". А воно було б таким відмінним від усіх канонічних "Розп'ять" і православної, і католицької церкви!..
Іноді, втомлений гнівним і жагучим сарказмом своїх рядків, Кобзар жадав тиші і м'якої ніжності ліричних поезій. Тоді згадував він дитинство — злиденне й безрадісне. Тепер, оповите серпанком спогадів, воно здавалося йому прекрасним. Бачив він знову свого старого діда, як він ніжно пестить маленького Тарасика. Сиділи вони з дідом біля білої хати над широким Дніпром і то замовкали, прислухаючись
до пташиного щебету, до стрекотання коників, то знов починали тиху розмову. А потім приходила турботлива юна мати. Вона ніжно пригортала та цілувала свого сивого батька, брала на руки маленького сина, несла його в білу хатинку і вкладала спати, а дід ще довго сидів у густих сутінках, заглиблений у свої старечі думи, потім, крекнувши, підводився, і, прочитавши "Отче наш", тихенько йшов додому, милуючись першими зорями215.
На початку березня прийшов лист від Рєпніної. Як завжди, був він повний теплої турботи за бідного вигнанця, повний надій на краще майбутнє і надовго зогрів і прикрасив його сірі будні.
"Лише тепер я нарешті по-справжньому оцінила великий талант нашого Гоголя і його "Мертві душі". Ви правий, Тарасе Григоровичу: це одна з найкращих наших книжок. Я цого раніше не розуміла", — писала між іншим Варвара Миколаївна.
Тарас Григорович щиро зрадів з цього визнання. Він завжди схилявся перед Гоголем і поспішив відповісти Рєпніній великим сердечним листом.
Тут Тарасу Григоровичу довелося трохи схитрувати: він знав, що Рєпніна — глибоко релігійна. Це була екзальтована, містично настроєна дівчина, і образити її почуття означало б назавжди втратити її дружбу й пошану, а дружбою з нею Шевченко надто дорожив. Ось чому він зовсім не згадав в листі про останню книжку, в якій Гоголь під впливом релігійного психозу закреслював свою велику творчість і виправдовував і кріпацтво, і страту декабристів, кайдани петрашев-ців, і страшну "зелену вулицю" з шпіцрутенів, і батоги, і всі інші жахи миколаївського режиму.
Так, Рєпніна була надійним другом. Не побоялася вона написати Орлову, добиваючись помилування або принаймні дозволу йому малювати, за що одержала сувору відповідь з прямою загрозою судом та арештом, коли вона й далі буде цікавитися долею засудженого поета. І Рєпніна зрозуміла, що минули часи, коли Волконська та Тру-бецька могли виїхати у Східний Сибір, щоб полегшити каторгу своїм чоловікам. Але вона не злякалась і не відмовилася від листування з поетом, тільки вжила деяких досить наївних заходів, щоб воно не так впадало в очі жандармам: адресу писала не вона, а приятелька Глафіра Псьол216, лист відправляли не з Яготинської пошти, а з одного з найближчих містечок, і адресували його в місто Оренбург в штаб Військової округи його високоблагородію капітану Карлу Івановичу Герну. Усе це було пов'язано із значним риском, і Шевченко це розумів і тим вище цінував кожне слово Варвари Миколаївни.