Залеський тільки рукою замахав на таку пораду:
— То що ж нам робити? Адже ж не можемо ми залишити його без допомоги!
— Зберемо для нього грошей,
— І це неможливо. Він приймає допомогу від столичних друзів та земляків, але ніколи не візьме нічого від нас, таких же засланців. Треба вигадати щось інше.
— А я от що пропоную, — сказав Станевич, який весь час мовчав. — Треба допомогти йому продати свої аральські пейзажі. Всі ми даємо уроки або заробляємо чимсь іншим. Отже, треба спільно про це подумати. Я, наприклад, маю урок в сім'ї директора банку, навчаю онуків заводчика Демидова206 та інших. Люди вони багаті та впливові: я завтра ж зроблю там психологічну розвідку, а його пейзажі олійними фарбами дійсно чудові, і не соромно їх рекомендувати найкращим знавцям мистецтва.
— Добре! Але тепер він більше не пише картин. Боїться доносів. Отже, це його підтримає лише тимчасово. Треба ще щось вигадати.
— Умовимо його щодня приходити сюди з ранку до третьої, поки ми на муштрі. Хай малює тут до смерку. Ми повертаємось пів на четверту і одразу сідаємо обідати. Треба, щоб він обідав з нами, а панна Констанція хай подбає, щоб він завжди був ситий,
— Так, але що ж він тут малюватиме? Чи не ту ж панну Констанцію?
— Замовимо йому автопортрет і у вигляді авансу подаруємо велику скриньку фарб. І хай працює. Отець префект не відмовить позичити йому для такого випадку своє велике дзеркало.
— Чудово вигадано! Я даю два карбованці на фарби! — вигукнув Турно.
— Я карбованець сріблом!
— В мене грошей зараз нема: днями одержу і дам свою частку!
— Я даю три карбованці. Сьогодні дещо одержав.
— Ая карбованець.
Гроші сипалися на коліна Зельонки.
— Треба й мольберт йому купити. І полотна!
— І Венгржиновського треба залучити: він ніколи не відмовиться.
— І аптекаря Цейзика!
— І братів Чернишових!
—А я подарую йому фунт тютюну — дюбеку або кафану. Він так любить хороший тютюн!
Зібрані гроші віддали Залеському, який добре знався на фарбах, і наказали купити найкращих. А Вернер погодився позавтра, в неділю, піти до Тараса Григоровича й сказати, що, мовляв, в гуртку є цікаві новини.
На тому й погодилися, певні, що цього разу Шевченко їм не відмовить. І дійсно, в неділю Тарас Григорович прийшов до своїх польських друзів. Вони одразу оточили його і піднесли йому свої подарунки: розкішну скриньку фарб, тютюн, мольберт, набір пензлів Шарліона та кілька аршинів грунтованого полотна, і всі гуртом почали просити, щоб він намалював свій портрет.
Шевченко був і зворушений, і розгублений. Він не знав, як і дякувати їм, тоді замислився і нарешті сказав:
— Добре, якщо ви мені майстерню в себе пропонуєте, я згодний, але не вимагайте, щоб я одразу ж сьогодні взявся за пензлі.
Друзі не суперечили і тільки взяли з нього слово, що він дійсно приходитиме в їх будинок малювати або писати вірші.
— Тому ми й не тільки фарби придбали, але й мольберт, щоб не треба було нічого носити вулицею, привертаючи увагу перехожих, — пояснив Зельонка.
Шевченко знов подякував друзям, тоді додав:
— І не кажіть мені більше "пан Шевченко". Я для вас просто Тарас, як водиться поміж справжніми друзями.
— Добре, любий Тарасе, — відповів Зельонка. Але інші засланці ніяково загули:
— Тоді ми зватимемо тебе батьком... Ти хоч і не набагато старший... Та тут не у віці справа!
В цю мить хтось подзвонив знадвору. Панна Констанція побігла відчинити, і до кімнати ввійшов Олексій Чернишов. Почалася жвава й радісна розмова, повна спогадів, за скромною, але ситною товариською вечерею. Чернишов розповів чимало столичних новин і, розповідаючи, взяв альбом і почав малювати то одного, то другого з присутніх.
— Намалюй нас усіх гуртом, — попросив Тарас Григорович. — Хай буде нам спогад про сьогоднішню зустріч.
І під загальний гомін, сміх і розмови Чернишов накреслив олівцем кілька силуетів — купку друзів, захоплених цікавою розмовою.
Крім будинку на Сакмарській вулиці, Шевченко часто одвідував сім'ю аптекаря Цейзика. Пані Цейзикова була гостинна й привітна. Було в неї четверо дітей: двоє дівчаток і двоє хлоп'ят. Шевченко годинами бавився з ними. Він малював їм різних тварин, робив паперові млинки, які крутилися, коли діти бігали з ними по кімнаті, та паперові човники, щоб пускати їх в струмочки розталого снігу, коли почалася відлига, а в холодні дні поет сидів з ними біля теплої груби і розповідав казки, — старовинні казки, знайомі з дитинства. Коли ж цих казок вже не вистачило — Кобзар узяв в бібліотеці казки братів Грімм207, Перро208 та Андерсена209, перечитав їх, а потім старанно переказував "маленьким Цейзичаткам". Діти оточували його щільним колом, тулилися до нього, м'які й теплі, і дивилися на нього блискучими з цікавості оченятами, принишклі, а іноді злякані, коли йшлося про страшних ворожбитів то людожерів... А Шевченко, доказавши казку, довго сидів, замислений і теж принишклий, ніжно й бережно пригортаючи до себе їх пухкі плечики й голівки, від яких так чудово пахло маленькими пташенятами...
— Сьогодні я одержав листа від далекого родича з Качанівки на Чернігівщині, де ви колись гостювали в пана Тарновського, — сказав йому якось Цейзик.
— Але ніколи більш не гостюватиму, коли навіть знов буду на волі і в тих місцях, — одразу підвівся Тарас Григорович. — Це справжній ретроград, кріпосник. Нема в мене з ним нічого спільного.
— Знаю! Та не про Тарновського я хочу вам розповісти, — всміхнувся Цейзик. — У Тарновського живе один студент, готує панича в ліцей і на дозвіллі пише вірші українською мовою. Родич прислав мені кілька його поезій і поему з селянського життя. Та я нічого в таких справах не тямлю. Юнак поки що не друкується, але, здається, дуже високої думки про свою творчість, бо родич пише, що той має надію, за його висловом "акліматизувати на рідному грунті зразки справжньої класичної творчості". От я й хотів би взнати вашу думку про вірші цього юнака.
— Добре, прочитаю, подумаю і скажу, — згодився Тарас Григорович, — але не сьогодні... Я вже й так засидівся з вашими малятами, — додав віні і почав прощатися з господинею.
На третій день вони зустрілися в Киршів.
— Ну як ті вірші з України? — спитав Цейзик, коли пані Киршо-ва доспівала якийсь модний мелодійний романс.