Наївне запрошення Жайсака зворушило Тараса Григоровича. Тим часом Аксинья подала цілу гору гарячих пельменів, українські ковбаси та чай. Шевченко дістав пляшку виноградного вина, налив чарки:
— Нам цього не можна. Пророк заборонив, — відсунув чарку Жайсак.
— Це не горілка. Це сік від ягід винограду, солодкий та запашний. Пити, мабуть, і не можна, а покуштувати можна. Гріх вбити, гріх вкрасти, гріх кривдити людей, а покуштувати сік від ягід, які ростуть на землі, — в цьому нема гріха. Та й воно не міцне. Таке солодке й слабеньке, що його п'ють у нас навіть жінки, — знов підсунув йому чарку Шевченко. — Треба ж випити, щоб і ти, і Кульжан, і твій син, і Тайжан, і весь твій маленький аул — усі були щасливі.
Жайсак схилив голову, потім раптом взяв чарку:
— Коли це за те, щоб ти, Тарас-ara, вільний був і в свій рідний степ відкочував, — тоді я згодний, — сказав він і, не знаючи, що треба цокнутися, одним ковтком випив вино.
Але як не умовляв його Шевченко, більше не доторкнувся до чарки і тільки сказав, цмокнувши язиком:
— Дуже хороший смак і запах чудовий. Кращий від нашого кумису. Але пророк не дозволяє. Слухатися треба пророка.
— Аяк живе твій беркут? — спитав Кобзар.
— Ой, хороший беркут! Три вовки забив: пазурами за спину, а в голові дірку дзьобом робив. Вовк одразу й подихав.
— А лисиць?
— Я тому сюди й прикочував, що треба лисиць продавати і вовків теж. Тоді я тобі давав два рази десять, а в мене тоді ще десять і одна рука залишилося. То я в Раїм ходив, коли оказія прийшла. Одна рука і ще два пальці продав, а потім ще багато набив. Знов зараз двічі десять та дві великі шкурки є. Ось зачекай.
Жайсак швидко встав, на хвилину вийшов до кухні і одразу повернувся з килимовою сумкою, туго набитою хутром.
— Ось дивись!
Він витяг дві великі шкурки чорно-бурих лисиць і подав їх Шевченкові:
— Тобі подарунок! Візьми! Одружишся, їй даси. Вчора купцеві носив. По десять і два карбованці дає. З тобою порадитись хотів: хороша це ціна чи ні?
— В крамницях їх по півсотні продають. Вимагай по двадцять — двадцять п'ять.
— Не дає. Треба жінкам продавати. А я тут нікого не знаю. Мєш-ка-майир завтра в Жаман-Кала назад поїде, мене додому повезе. Що робити, Тарас-ага?
Шевченко глянув на годинник.
— Ось що, Жайсак, я мушу зараз іти. Я малюю портрет жінки найбільшого з начальників в Оренбурзі. Я вже спізнююся. Залишайся тут або вийдемо разом і я покажу тобі будинок одної поважної пані, яку я теж малював. Ти сам підеш до неї і покажеш їй своїх лисиць. Скажи: "Мене послав той художник, який писав ваш портрет", — і проси за великих лисиць по тридцять, а за менших двадцять п'ять карбованців. Тут місто. Я не можу сам ходити і продавати: за це мені будуть великі неприємності.
— Добре. Я сам продаватиму.
Жайсак одразу зібрався, і вони швидко рушили до будинку баронеси. Наблизившись до воріт, Шевченко показав йому, куди ввійти, а сам пішов далі.
Матильда Петрівна вже чекала художника.
Шевченко вибачився за спізнення і розповів Обручевій про полювання з беркутом і про чорно-бурих лисиць, які допомогли молодому жигітові одружитися з коханою дівчиною.
Розповіді Шевченка про Джантемира, Кульжан і про "ясачного начальника" надзвичайно сподобалися Обручовій. В смішних місцях вона щиро сміялася, і в ці хвилини Шевченко нарешті впіймав в її обличчі ту іскорку живого життя, від якої сухуватий і холодний портрет раптом спалахнув і заграв вогником натхнення, і з нього прозирнув шматочок душі.
Робота одразу стала легкою, радісною і пішла з небувалою швидкістю, коли раптом у кімнату ввійшов той бравий унтер з медалями, який доповідав генералові про Шевченка при першій його появі в губернаторському палаці.
— Звиняюсь, ваше превосходительство, — цокнув він підборами, виструнчившись перед Матильдою Петрівною, — там якийсь киргиз нахабно лізе в дім і каже, що він прийшов до пана художника і пропонує шкурки чорно-бурих лисиць.
— Не може бути! — злякався Шевченко, кидаючи палітру. — Пробачте, Матильдо Петрівно! Він не розуміє, що можна, а що ні. Я його довів до будинку баронеси і навіть не сказав, куди я йду. І яким дивом знайшов він мене тут?! — і поет хотів вийти за унтером.
Але Матильда Петрівна зупинила його:
— Не женіть його, Тарасе Григоровичу! Ви так мене зацікавили цим азіатським Ромео з його Джульеттою, що... Покличте його сюди. Я хочу на нього подивитися... ну... Іна його лисиць-чорнобурок.
— Я тобі кажу: мені Тарас-ага треба, який начальника жінка малює, мов живий, — обурено наступав Жайсак на кухаря та на денщиків Обручова. — Зови мені, пожалста, Тарас-ага!
В цю мить ввійшов до кухні Шевченко з унтером.
— Навіщо ти сюди прийшов, Жайсак? — почав Шевченко докірливо. — Я тобі сказав показати твоє хутро тій пані і йти до мене на квартиру...
— Так мені ж завтра треба їхати з Мєшка-майир назад у Жаман-Кала. Дві шкурки взяв той генеральський баба, а в мене ще багато. Всі треба продавати, — сказав Жайсак.
— Ну, добре! Я тебе сюди не кликав, але коли ти вже прийшов, то пані генеральша наказала тобі зайти до кімнати. Ходім! Де твоє хутро?
Жайсак скинув шубу, шапку та валянки і в самих нутряних панчохах пішов за Тарасом Григоровичем.
— Здрастуй, жінко найбільшого начальника в Оренбурзі, — вклонився Жайсак.
— Здрастуй, голубе! — посміхнулася Матильда Петрівна, з цікавістю розглядаючи молодого казаха. — Покажи мені своїх лисиць.
Жайсак сів на килим, по-східному схрестивши ноги, і почав витягати з килимової сумки лисицю за лисицею. Вона брала їх в руки, гладила долонею, накидала собі на шию, як горжетку. Хутро їй надзвичайно сподобалося, але воно тхнуло овчиною і цей важкий огидний запах усе псував.
— Ох, як же вони смердять! — не витримала вона.
— За кілька днів цей запах вивітриться. Певно, тримали їх разом з овчинами в скрині, — пояснив Шевченко.
— По скільки просиш? — спитала нарешті Обручева.
— Тридцять карбованців, а коли візьмете дві — тоді п'ятдесят п'ять, — відповів за Жайсака Тарас Григорович.
Матильда Петрівна задумливо пом'яла шкурку в руках, потім потягнулася до дзвінка.
— Попросіть сюди пана, — наказала вона лакею. І майже відразу ввійшов Обручов.